Відповідальність кожного. Що може зробити одна людина?

Фото: Запорізька книжкова толока

Дискусійний ПЕН-клуб продовжує організовувати обговорення важливих суспільних тем. Зокрема, наприкінці жовтня в рамках “Запорізької книжкової толоки” відбулася дискусія “Крапля в океані. Що може зробити одна людина?”, участь у якій взяли Ольга Вакало, телеведуча, голова редакційної ради Національної суспільної телерадіокомпанії України; Лариса Денисенко, письменниця, правозахисниця, ведуча Громадського радіо і членкиня Українського ПЕН; Алім Алієв, громадський активіст, програмний директор Кримського Дому і співзасновник ініціативи “Крим-SOS”; Олена Стяжкіна, членкиня Українського ПЕН, письменниця, докторка історичних наук. Модерувала дискусію Тетяна Терен, виконавча директорка Українського ПЕН.

Тетяна Терен: Чи має під собою реальну основу стереотип, що українці не вміють і не люблять брати на себе відповідальність? Чи, на ваш погляд, він є неправдивим?

Ольга Вакало: Я думаю, цей стереотип ще міцно тримається. Я не люблю фразу “ламати стереотипи”, мені більше подобається казати “звільнятися від стереотипів”. Тому 2013-2014 роки – це той час, коли цей стереотип ми похитнули, а в 2015 році відчули початок звільнення.

Лариса Денисенко: Мені видається, що стан відповідальності не можна назвати комфортним для будь-якої людини. Тому що він обтяжує, але допоки ти не усвідомлюєш, що відповідальність – це підсилення свободи, і тоді вона дається набагато легше. Відповідальність може бути на будь-якому рівні, як і свобода, – ти відповідаєш за себе, за свою родину, за громаду, за свою країну. Але ми всі маємо працювати над тим, щоб і система допомагала відповідальній людини не почуватися, перепрошую, лузером, або людиною, яка втрачає все через свою правильність, відповідальність. Ми маємо допомагати таким людям усвідомлювати, що відповідальність, як і правильність, працюють на нас. У своїй сфері я бачу, як система правосуддя ламає людей, котрі просто не можуть дійти до кінцевої точки й отримати хоч якесь рішення.

Тетяна Терен: На твій погляд, чи відповідальність може супроводжуватися жертовністю? Часто так буває, що люди, які беруть на себе відповідальність у нашій країні, опиняються в ролі жертви, мають жертувати чимось своїм.

Лариса Денисенко: Я не люблю надмірної героїзації, як і надмірної жертовності, бо це те ж саме. Це той самий глибокий травматичний досвід, коли ти відчуваєш себе жертвою і йдеш ніби на заклання або ж коли ти відчуваєш себе героїнею і йдеш на боротьбу. Щоби людям, які беруть на себе віповідальність, не доводилося почуватися жертвами, система повинна нормально функціонувати. Ти не повинен її помічати, як вимкнену гарячу воду, перепрошую, або запізнення транспорту. Вона має інфраструктурно і системно працювати, тоді людина бодай не буде на це відволікатися.

Тетяна Терен: Аліме, за твоїми спостереженнями, протягом останніх років українці більше беруть на себе відповідальність? Наскільки зросла роль кожної окремої людини в українському суспільстві?

Алім Алієв: Як на мене, зараз відбувається кілька паралельних процесів. Ми вчимося вимагати відповідальності від інших, але також намагаємося брати відповідальність на себе. Коли ці дві функції працюють в унісон, тоді можемо говорити про дорослішання суспільства. Питання відповідальності для мене – це питання набуття суб’єктності – чи конкретної людини, чи конкретної спільноти, чи загалом суспільства. Коли втікаєш від відповідальності, перекладаєш її на когось іншого, таким чином ти себе швидко об’єктивізуєш. Відповідальність часто пов’язана з виходом із зони комфорту, як, наприклад, коли кидаєш роботу і йдеш працювати волонтером, бо вважаєш, що це важливо для тебе і твоєї країни.

Тетяна Терен: Пані Олено, яке ваше ставлення до цього стереотипу?

Олена Стяжкіна: Коли ми говоримо “українці так себе поводять”, я відразу хочу вступитися за українців і сказати, що люди різні і вони завжди були різними. У найважчі часи, навіть тоді, коли здавалося, що нічого не можливо, були люди, які не хотіли, щоби їх “носили на ручках”, а хотіли ходити власними ногами. Це перше. Друге. Іноді, коли ми говоримо про цей стереотип і про доволі типову поведінку безвідповідальності, то маємо знати, що це історія про спротив слабких, про те, як людина знецінює себе і не бачить свого місця. Так, це історія про суб’єктність. Але я би навіть сказала про неіснування – “мене немає”. Додавати цього існування для себе – означає дорослішати, зростати, отримувати біль.

Тетяна Терен: Отже, наша відповідальність, вміння брати відповідальність починається насамперед із відповідальності за самого себе?

Олена Стяжкіна: Насамперед із самобачення – “я є у себе”. Не можна полюбити ближнього, не знаючи, що таке – “полюбити”. Головна жертва нашої безвідповідальності – часто ми самі. Зрештою, побудувати роман із собою іноді важче, ніж бути хорошою людиною і відповідати за інших.

Тетяна Терен: Під час Майдану ми багато говорили про те, що “все починається з мене”. Пані Олено, чи дійсно ті думки, які лунали на Майдані, вплинули на кожного з нас, прискорили наше дорослішання?

Олена Стяжкіна: Я не готова відповідати за “ми”. Так, для мене це був ключовий момент, бо все моє життя до того, моє ставлення до агресії, байдужості змінилися. Їм на зміну прийшли розуміння і надія.

Тетяна Терен: Я би хотіла, щоб ми більше поговорили про відповідальність у тих сферах, з якими ви стикаєтеся професійно. Пані Ольго, ви представляєте Суспільне мовлення, і це, як на мене, надзвичайно важливий приклад, який є для нас певним дзеркалом не лише сучасної української журналістики, а й сучасного українського суспільства. Про Суспільне більше говорять в контексті командної гри, адже тут на першому місці саме команда, тут немає диктатури однієї людини. Але все ж – якою є роль кожної окремої людини на Суспільному мовленні?

Ольга Вакало: Для мене лідер – це та людина, яка не тисне, яка надихає, яка, ймовірно, жертвує. Якщо говорити про Суспільного мовника, то перші три року торування цього шляху мене надихали надзвичайно. Це була візія, за якою ми йшли. Але потім, я вважаю, були допущені системні помилки, коли під виглядом команд почала формуватися знеособленість – щось, що можна контролювати, чому не довіряють, що створює ілюзію руху в один бік. Але початкова ідея Суспільного інакша: “Я є, мені вірять, у мене вийде, я спроможний”.

Тетяна Терен: Тобто першочерговість команди призвела до того, що лідери, які робили авторський продукт, зникли у цьому знеособленому морі й перестали бути “окремими краплями”?

Олена Вакало: В команді необов’язково повинні бути “зірки”, але команда – це увиразнення ідеї, посилу. Я відчуваю брак можливості фідбеку, а отже, це вже не команда. Будь-яка спроба отримати зворотний зв’язок сприймається як негативна і небезпечна критика. Це, на мою думку, не лідерство, бо будь-який сигнал системи – це ресурс, за який треба подякувати і використати. Нібито ми працюємо над фахом, над стандартами, але водночас відбувається абсолютизація стандартів, яка вже призводить до абсолютизації карти проекту і, врешті, до абсолютизації людини, яка створює цю карту проекту. Як результат – ми потрапляємо в пастку, коли мета і засоби розходяться.

Тетяна Терен: Ларисо, ти можеш розповісти про різні сфери, з якими ти перетинаєшся, – література, юриспруденція, правозахист, радіо. Як би ти означила відповідальність окремої людини у кожній із них?

Лариса Денисенко: Я все ж розпочну з мікросфери – з персональної відповідальності. Я дуже люблю собак, вони живуть у мене все життя, і за кожним з них я прибирала і прибираю на вулиці. Чи здавалася я за цей час? Так, здавалася, коли бачила пасивність інших. Але я розумію, що змінити всіх людей я не можу, проте я відповідаю за себе, за свій пакет, за свого пса. Якщо взяти мій приклад як формулу – ми виходимо на велику персональну відповідальність. Ти прибираєш за своїм собакою, бо ти краще так почуваєшся, і це нормальна поведінка. І якщо говорити про систему правосуддя, то мені видається, що там з’являються ще поодинокі, але дуже потужні і люди, і течії, які надають системі правосуддя людяності. Вона не може бути абсолютно бездушна.

Тетяна Терен: Аліме, коли ми кажемо про солідарність і вміння об’єднуватися, ми завжди за приклад ставимо кримських татар. На твій погляд, якою все ж є роль окремих людей у кримськотатарському об’єднанні?

Алім Алієв: Ми проходимо період, коли українці пізнають кримських татар, а кримські татари пізнають українців. Ба більше: кримські татари і далі пізнають одне одного. Мене надихають люди, які залишилися на окупованому півострові. Попри ризик постійної небезпеки, вони розвивають кримськотатарську культуру. У нас дійсно є величезна проблема збереження ідентичності й передовсім – мови. Мову не забороняють у Криму, але очевидно, що її вичавлюють. Для мене прикладом відповідальності є Ришат Аметов, який у березні 2014 року вийшов на одиночний пікет на головну площу Сімферополя, щоби висловитися проти окупації. Ви знаєте, що сталось з Решатом: його схопили, а через кілька днів знайшли мертвим. Дуже важливо підтримувати ту пасіонарну частку народу, яка після окупації має далі розбудовувати півострів. Найбільший виклик для народу – це коли він розділений: частина тут, частина там. Тож маємо далі будувати мости.

Тетяна Терен: Пані Олено, чотири роки тому ви залишили рідний Донецьк. Чи та ситуація, яка виникла на сході України, пов’язана із невмінням окремих людей брати на себе відповідальність?

Олена Стяжкіна: Перебуваючи у парадигмі Великої вітчизняної війни, ми постійно чекаємо від окупованих людей подвигу. Це дуже несправедливо. Їхня відповідальність сьогодні – це чекати на Україну, зберегти мову, навчити дітей гімну і вітанню “Слава Україні!”. З цим завданням люди на окупованих територіях дуже відповідально впорались на сьогодні. Чи всі? Ні, не всі, але людей, які вчать своїх дітей української, стає істотно більше. Навіть якщо їхня відповідальність у цій ситуації є наслідком прагматизму, хвилювання за щастя дітей, це теж відповідальність і дія, яку ми маємо сприймати.

Тетяна Терен: Підсумовуючи нашу розмову, слід ще раз наголосити, що відповідальність нерозривно пов’язана зі свободою. Беручи її на себе, ми почуваємося вільними. А найголовніше – відповідальність завжди починається з відповідальності за самих себе.

Відео дискусії

Розшифрувала Ліна Мачульська

Без категорії