Вчуся бути вільною та розділяти відповідальності з іншими

Опубліковано: 12.04.2019,  Переглядів: 152

Мар’яна Савка

Скільки живу, все намагаюся збагнути сенс життя.

І згадую бабуню, яка незадовго до смерті дивилася вицвілими очима кудись у засвіти й казала: “Життя минуло так, ніби перегорнула сторінку”.

Хоч я її досі сильно люблю, але цьому висновку опираюся.

Бо от який сенс, щоб минуло, ніби сторінку перегорнув?

Життя в моєї бабуні й всіх жінок її покоління в нашому роду було таким тяжким і болісним, що, певно, “перегорнути сторінку” було далеко не найгіршим варіантом – щоб довго не мучитися. А там уже ясно, що. Там має бути нагорода за всі страждання. Райські пущі. Душа нарешті осягає свободу. Якої не мала в тілі жінки.

Обидві мої бабусі були мудрими жінками.

Ганна Івахів, уроджена Анна Тарнова, полька – то та бабуня, яка мене виховували, від якої я навчилася колискової “Колисала баба діда” і яка пекла найсмачніші у світі маківники.

Бабця Ганя мала чотири класи освіти і виплекану роками досвіду навичку терпіти – що б там не було.

Вона так любила свого чоловіка, мого діда, з яким ми розминулися у часі всього на два тижні, що боялася дихнути, аби не сколихнути повітря і не викликати блискавку з його прекрасних блакитних очей.

Колись у дитинстві ворожка напророкувала їй судженого, який жив через скількись-там хат від неї. Тож усе так і сталося – якраз із того кутка села, куди махнула рукою місцева босорканя, і прийшов до неї її Славко.

Звідтоді вона знала, що все в житті наперед запрограмоване і пронизане знаками. Так і було: її переслідували знаки, віщі сни, видіння.

А відколи вони побралися, бабуня вже знала свою місію – берегти й рятувати свого Славка. Не раз і не два вона рятувала його життя: визволяла з російського полону, виходжувала від тифу. Вона прийняла абсолютно всі закони, які встановлював її чоловік. Повністю зреклася своєї польської ідентичності.

Навіть діти не мали від неї такої уваги й турботи. Чоловік був усім і мав право на свої емоції та вчинки: мав право тужити за своїм колишнім утраченим коханням, мав право гніватися. Якщо його щось не влаштовувало, він кидав блискавки, як Перун, але руки на неї не піднімав. Гострий і справедливий – таким він бачився своїй родині.

Донькам, щоправда, перепадало – батько ж мав своє бачення виховного процесу: щоб “не було соромно перед людьми”.

Міг відшмагати за те, що доня на вулиці до хлопця заговорила.

Або дати стусана, бо ліжко застелила неправильно, без ідеально рівних кантів.

Або семилітня донька зварила яйця не тієї консистенції – і вони летіли їй просто в чоло.

Мама заступатися права не мала. Вона була щаслива, що він повернувся з війська живий, що це не він лежав у купі мертвих тіл, що не вмер від червінки, що не лупить її.

Бо сестрі Теклюні пощастило менше, і її чоловік виявився садистом, від якого та хотіла врятуватися, намагаючись вкоротити собі віку.

Бабуня Ганя не врятувала свого чоловіка лише одного разу – коли недбалий хірург заніс інфекцію і звичайна операція на виразці шлунку стала летальною.

Її тоді не було поблизу, і коли до неї дійшла ця сумна звістка, вона мчала в лікарню через всеньке містечко взимку боса, не тямлячись від розпачу.

А через два тижні народилася я – і з перших своїх днів запам’ятала її стражденні очі.

Іншої моєї бабусі не пам’ятаю. Але для мого тата вона є нічим не затьмареним ідеалом.

Бабця Стефа не отримала жодної освіти, не вміла ні читати, ні писати. Ну бо навіщо ж та освіта жінці? Копай, бабо, картоплю, і будь щаслива.

Зате її брати були культурними освіченими людьми, здобули богословську освіту, що, звісно, для них обернулося таборами, а бабцю цей жереб оминув.

Але кажуть, що моя бабуня Стефа була такою мудрою жінкою, що ніхто в селі й не здогадувався про її неписьменність.

Вона була ого яка сильна. Вона вперлася рогом і переконала батьків, що таки вийде заміж за Івана, бо, хоч він і бідний, як церковна миша, то все пусте, бо в них любов. І то вже інша історія – вона всьому давала раду і дуже вміло маневрувала своїм красивим, хоч і безвільним, чоловіком.

Овдовівши, він зовсім не знав, як самому керувати своїм життям, відтак оженився вдруге, але не так вдало, і нова жінка швидко розчинила його мозок у горілці, а господарку пустила за вітром.

Коли зустрілися мої батьки, вони обоє були вже на території свободи від домашніх правил, а їхні родини дуже слабко уявляли собі, чим займаються і де вчаться їхні діти. Між поколінням моїх тата й мами та їхніми батьками пролягла світоглядна прірва. І вона вимірювалася стосами прочитаних книжок.

Ніхто не запитував моїх бабусь, ким вони є, якими є їхні прагнення, чого б вони хотіли досягти, чи хотіли би щось змінити у своєму житті. Родинно-побутова модель бути підлеглою, бути знівельованою як особистість переходила у спадок, як мальована скриня.

Зрештою, чи були винні у цьому чоловіки? Вони були такими самими заручниками звичаю, в’язнями неписаного закону, який і їх вставляв у штивні рамки ієрархії, яка вимагала від них нести тягар глави сім’ї, годувальника родини, персонального бога, судді й ката своєї жінки. Вони навіть не здогадувалися, що знецінення – це моральне насильство.

“Я стаю такою схожою на свою маму”, – каже моя мама.

І я не погоджуюся. Зовні, може, й так. Але моя бабуня Ганна була суцільною покорою, вона була терпінням до останніх днів свого життя.

А її донька, моя мама, виростала малою бунтаркою.

Якось вона взяла тупі садові ножиці й відчикрижила собі косу. А потім поїхала з села, сама собі обрала учбовий заклад, пофарбувала волосся, вбрала коротесеньку спідничку.

Моя мама чи не єдина зі свого класу прорвалася в інше життя. Вища освіта, чудовий смак, елегантний стиль. Вона вирішила змінити звичний хід подій.

Щоправда, переданий у спадок інстинкт покласти життя під ноги чоловікові чіпко її тримав, вкладаючи її життя у формулу “догоджати – терпіти – жертвувати”. Може, тому вона відразу прийняла роль другого плану – закривати тили, поки чоловік самостверджується, креативить, створює свій театр.

З іншого боку, вона все встигала – на роботі й вдома, діти доглянуті, хата прибрана. Чоловік припильнований і має час для власної реалізації.

І тільки дуже згодом, коли мамі було вже далеко за п’ятдесят, коли вона втратила роботу, бо поїхала за чоловіком в інше місто, її раптом накрило.

Накрило серйозною депресією, з якої вона сама себе за якийсь час підняла й почала писати. Долаючи страхи та комплекси, бо це ж якось не прийнято братися за перо в солідному віці.

Але вона змогла, і тепер, коли за продані книжки їй надходять чималі роялті, мама хитро дивиться на тата, а я бачу цей такий важливий для неї момент сатисфакції.

Час і зміна поколінь – те, що вирівнює загальну картину.

Мені у житті щастило – я не зазнала насильства, на якісь дрібні прояви сексизму чи мачизму, які неминуче трапляються у щоденному житті, ніколи не звертала уваги, знаючи собі ціну.

Я думала, що в мені цього вже нема. Що ця матриця свідомості “догоджати-терпіти-жертвувати” залишилася в поколінні моєї мами.

Але воно мене наздогнало, коли народився син, і найбільшим стресом для мене було не переживання за нього, за його здоров’я і т.д., а відчуття провини перед чоловіком за кожен вихід кудись поза межі дому, коли я залишала на нього дитину.

Хоч і голос логіки мені казав: все нормально, він батько, він так само несе відповідальність за дитину. Внутрішньо відпустити себе було доволі складно. Я все ще ловлю себе на відчутті незрозумілого неспокою, коли чоловік миє посуд або лишається із сином.

Дитина своєї матері, я намагаюся вичавлювати з себе генетично прописане почуття провини перед чоловіком лише за те, що я жінка і жінки мого роду вибирали мовчати і терпіти.

Тішуся, що вдається. Особливо коли знаходжу відвагу говорити про свої особисті потреби і не дозволяю себе знецінювати.

Тож я збагнула, що сенс мого життя, зокрема, і в тому, щоб осягнути свободу. Я вчуся бути вільною, бути особистістю, яка несе відповідальність тільки за себе, за свій вибір, за своє життя, здоров’я, свій спокій, за свою реалізацію, а всі інші відповідальності розділяє з іншими.

Бо про все треба говорити, про все треба домовлятися і давати всім довкола себе можливість бути відповідальними людьми.

Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації “Українська Основа” “Свобода бути жінкою”.

Джерело: УП. Життя