Український ПЕН рекомендує: фільми та серіали, які варто подивитися цієї осені

Опубліковано: 24.10.2019,  Переглядів: 263

Осінь – напевно, найкраща пора для проведення довгих і холодних вечорів за переглядом кіно. Для того, щоб ви не витрачали свій час на пошуки потрібної кінострічки, ми пропонуємо вам посмакувати фільмами та серіалами, які не залишили байдужими членів Українського ПЕН.

У нашій підбірці – вестерни від Андрія Лесіва, чорно-біле кіно від Романи Романишин, драматичний міні-серіал від Ірини Славінської, українська кінострічка від Павла Вольвача та романтична екранізація від Катерини Міхаліциної

Андрій Лесів

 

“Балада Бастера Скраґґса” (The Ballad of Buster Scruggs) – свіжа кіноантологія братів Коенів у стилі вестерн. Шість не пов’язаних одна з одною історій, об’єднаних у повнометражний фільм, розкривають шість граней “дикого Заходу”. Майстерна акторська гра у поєднанні з фірмовим Коенівським гумором з дрібкою печалі. Окремо варто згадати вражаючу роботу художників – кожен кадр можна зробити листівкою.

“Брати Сістерс” (The Sisters Brothers) – ще один вестерн, але цього разу в європейському виконанні – робота режисера Жака Одіяра. Це дуже цікавий синтетичний проект, з класичною американською естетикою і традиціями європейського кіно. Хоакін Фенікс у головній ролі – ще один важливий аргумент, чому варто переглянути цю стрічку.

“Влада” (Vice) – історія Діка Чейні, колишнього держсекретаря США за часів президентства Джорджа Буша молодшого. Це свіжа робота режисера Адама Мак-Кея, попередній фільм якого – “Гра на пониження” – так само заслуговує особливої уваги. В обох фільмах головні ролі виконав Крістіан Бейл, який для ролі у “Владі” сильно змінив зовнішність і перевтілився. В роботах Адама Мак-Кея немає жодного пом’якшування фактів, все жорстко і чесно, але при всьому цьому ще й красиво.

“Найгучніший голос” (The Loudest Voice) – у фокусі телеканал FOX news і його засновник Роджер Айлз. Уся кухня маніпуляцій, викривлення інформації, підкилимних політичних інтриг і, як вишенька на десерті, – Трамп. Цей серіал мав би бути дуже актуальним для нашої держави, де телебачення подібними методами спричинило появу нової політичної реальності. В ролі антигероя/головного героя – Рассел Кроу.

Павло Вольвач

 

Подивився “Іловайськ 2014”. Добротний військовий екшн, з усіма належними жанру наворотами й піротехнікою. Батальні сцени, мені здалося, зроблені краще, ніж у “Кіборгах”. Та що там “Кіборги”, кращі “іловайські” бойові моменти можуть тягатися з несогіршими світовими зразками.

Ще в плюси: не дистильована, різностильова мова; цікаві, не дубові діалоги (хоч можна й соковитіше); увага до деталей. Відсутність заїжджених акторських облич додає свіжості сприйняття, та й багато персонажів направду фактурні – ті ж Шульц, Скіф, Франко.

Глянулись мені й фігуранти “денеерівського” сектора: дєвушка (здається, Світлана); бабця, в якої ховаються поранені “донбасівці”; чýдний батько дєвушки, інвалід на межі півпритямності й прозірливості; ще якась їхня родичка, тонкогуба і качконоса реінкарнована Секлета-Лемериха по-донбаськи; і навіть епізодичний ґебешного типу діяч в моднім кліфту.

В особі Тараса Костанчука – “Бішута” (зіграв головну роль, самого себе) маємо такого собі самосійного Мела Ґібсона. Щоправда, одноразового, бо його мужні зморшки, здається, закам’яніли в статичності. І якщо для одного разу цілком пайдьот, то вже в інших потенційних ролях, аби не клонувати чергового “Бішута”, лицьовими м’язами доведеться ворушити більш інтенсивно і гамму почуттів зображати різноманітніше.

По сюжету накручено багато всякого, аж до химерного, тому не буду тут щось розплутувати. Скажу лишень, що, може, саме через оцю “клаптиковість” та певну надуманість потім, у післясмаччі, залишається переважно миготіння боїв та колишуться голови найбільш виразних героїв. А ось сцен, що намертво вкарбовуються у пам’ять, мені якраз бракувало. Як і висловів, які запам’ятовуються з першого разу і потім стають “мемами” (про “сєпарський інструмент”, гармошку – харашо, але ж мало). Ну, можливо, це через одноразовість перегляду, хоча не думаю.

А загалом, підсумував би так: не проривний, але дуже добротний, зі смачними і соковитими зблисками-знахідками фільм. Фаховий фільм. Потрібний фільм. Творці якого – і це дуже посутній момент, про який треба сказати – самим фактом творення долучилися до війни. Стали з того боку і в той же ряд із тими, про кого створили кіно. Війна з Росією триває, як значиться і в заключних титрах, і як є в реальності. І виміри в цієї війни різні – інформаційний та художній в тому числі. Ось, маємо ще один путній підрозділ і неабиякий вид озброєння.

Романа Романишин

 

“Рома” (Roma) – чорно-білий фільм Альфонсо Куарона, де він також і оператор. Це автобіографічна історія режисера. Рома – один із районів Мехіко, який і творить сценографію фільму. Естетика кадру зашкалює, а гра настільки правдива, що все стає зрозуміло навіть без субтитрів. Рома зібрала цілу низку нагород, серед яких “Золотий Лев”, “Золотий глобус”, “Оскар” і “БАФТА”.

“Спадкоємці” (Succession), HBO – сага про родину чи радше клан медіамагната. Шекспірівські сюжети, абсолютна влада і падіння імперії, скелети в шафах, боротьба поколінь, каст, корпорацій і амбіцій. Грецька трагедія, адаптована до мови корпоративної ієрархії.

“Баскетс” (Baskets), FX – серіал про родину Баскетсів, створений коміком Заком Галіфіанакісом, залишається моїм фаворитом останні роки. Головний герой щойно закінчив клоунську академію в Парижі і повертається додому до Штатів із мрією про власне клоунське шоу. Проте тут ніхто не розуміє цього класичного мистецтва, навіть його рідні. Видатна трагікомедія про пошук себе, з чудовим почуттям гумору і акторською грою.

Катерина Міхаліцина

 

Останнім часом мене найбільше тягне до фільмів, в основу яких покладено історії жінок. Так я ніби заново вивчаю велику історію через умовно маленькі, дозбирую пазли всередині себе: щось розумію, щось пробачаю, на щось дивлюся зовсім інакше. Стрічки дуже різні – біографічні й вигадані, поважні й геть несерйозні. Але всі вони для мене кодуються насамперед як her-story.

Із нещодавно переглянутого, наприклад, зачепив біографічний фільм про журналістку Мері Колвін – “Приватна війна” з Розамунд Пайк у головній ролі (2018, реж. Меттью Гейнеман). Про чим і кому важлива чесна, фахова журналістика. Про те, якою є війна для тих, хто воює, і для тих, хто спостерігає за нею ззовні, як світ (не)реагує на криваву картинку, якщо її показують з безпечної відстані.

Зі сто разів перебаченого відразу згадується “Джулі та Джулія: готуємо щастя за рецептом” з Меріл Стріп та Емі Адамс (2009, реж. Нора Ефрон). Теж біографічний. Про паралельні життя двох жінок. Про улюблену справу, перфекціонізм і потребу знайти себе, про Париж і Нью-Йорк, про любов і смачну їжу (дуже стимулює апетит). Заспокоює і зігріває.

Олеся Яремчук

 

Один з останніх фільмів, які я переглянула, – це “Іловайськ 2014”. Режисер Іван Тимченко у художній стрічці на основі реальних подій розповідає про бої під Іловайськом та трагічний відхід українських військ з оточення. У фільмі події відтворені у хронологічному порядку, і для мене вони мають ефект щоденника, з якого дізнаємося і про побутові сцени на фронті, і про те, як українські військові потрапили в Іловайський котел.

Прикметно, що одну з головних ролей виконує чоловік із позивним “Бішут”. Його справжнє ім’я – Тарас Костанчук і він є реальним учасником бойовий дій, у 2014 році був командиром штурмової групи добровольчого батальйону “Донбас”. Сценарій для фільму написав журналіст і письменник Михайло Бриних. Він понад два роки створював його на основі медійних матеріалів і реальних історій ветеранів-добровольців.

Найтрагічнішим моментом у фільмі є те, як після обіцяного гуманітарного коридору для українських військових, їх розстріляли при виході з “котла”. Я у 2014 році одразу кілька місяців потому писала репортаж про бійця батальйону “Донбас”, який вижив і лікувався у гамбурзькій лікарні, тож на власні вуха чула, як це відбувалось.

Цей фільм є пам’ятником тим людям, які загинули під Іловайськом. Стрічка не дає відповідей на всі питання про помилки керівництва чи невиконані домовленості, проте дає можливість побачити ту реальність, яка була і є зовсім близько до нас, навіть якщо ми цього не відчуваємо.

Петро Яценко

 

Рекомендую подивитися стрічку “Смерть Сталіна”. Певно, це один із тих фільмів, від яких нічого не очікуєш, прочитавши анонс, але наприкіцні можеш лише тихо вимовити: “Вау!”.

Увесь цей твір режисера Армандо Януччі маскується під гротескну комедію, хоча насправді йдеться про глибоко трагічні речі. І, певно, в нас, глибоко травмованих, такий кут зору на події якщо б і вийшов, то обернувся б повним фіаско, а тут треш і угар раптом “вигрібають” на загальнолюдський філософський контекст.

Справді, якщо кожен може настукати на кожного і кожен може наступної миті опинитися в лапах КДБ, то за що тоді чіплятися в цьому житті? Що дасть йому сенс? Як живуть усі ці люди істеблішменту, для яких життя нічим, загалом, не краще від тих, ким вони керують. Бо це все відбувається у в’язниці, десь поміж вусами Великого Тирана, який, на щастя, не може кинути в підвали КДБ свою смерть. Певно, що фільм “Смерть Сталіна” має специфічний смак, як, приміром, смердючий сир, але й на те є свої поціновувачі, і я один із них.

Микола Рябчук

 

 

Схоже, завдяки Zе & Co, всі тексти актуалізуються – починаючи від геніального “Слуги” Джозефа Лоузі (про що я вже згадував у переддень виборів) й аж до недавніх “Паразитів”. А ще б дуже радив чудовий фільм Александра Пейна Election. Чи, наприклад, другий сегмент фільму “Токіо” – Leos Carax, Merde.

 

 

Наталка Сняданко

 

Фільм “Викрадаючи коней” – норвезько-шведсько-данська екранізація роману Пера Петтерсона. Режисер Петтер Муланд. Головний герой фільму – похилого віку норвежець на ім’я Тронд – уже нічого не чекає від життя. Після трагічної смерті дружини він виїздить до будинку на відлюдді й чекає приходу 2000 року. Але раптова зустріч змушує його згадати літо свого п’ятнадцятиріччя, яке стало останнім у їхньому спілкуванні з батьком. Підліток став свідком заплутаних стосунків між батьком і матір’ю свого друга і пережив за одне літо більше трагічного, ніж багато кому випадає за все життя.

Попри невеселий сюжет, фільм заворожує поетичною атмосферою і майстерно знятими сценами. Є у ньому рушниця, яка, за всіма драматургійними законами, стріляє, до того ж, двічі – раз у реальності, іншим разом – у пам’яті, відтворюючи картини минулого. Є зворушливі сцени між батьком і сином, між двома друзями-підлітками, є історичні екскурси, і, звичайно ж, коні, яких викрадають, як же без них.

Ірина Славінська

 

Зі свіжих серіалів на Netflix мені трапився цікавий “Unbelievabl”. Дивитися його дуже важко, оскільки в центрі сюжету – розслідування серійних згвалтувань. Попри тривогу, яку я відчуваю під час перегляду, мені подобається, що в кожній серії бачимо сильних жінок. Це і жінки-детективи, котрі ведуть слідство, і жінки, котрі зазнали згвалтування, але мали достатньо відваги, аби вижити та допомагати слідству, аби інші жінки не стали жертвами гвалтівника.

Ще одна перевага цього серіалу –вже згадані героїні, слідчі. Це жінки, котрі мають родини – чоловіків, дітей, домашні обов’язки – та улюблену працю. Таким чином серіал пропонує добру рольову модель: жінку, котра поєднує родинне та професійне життя, і чий партнер ділить із нею домашні обов’язки та доглядову працю, аби обоє в подружжі могли би будувати кар’єру та розвиватися.

Мені радісно, що в серіалі знайшлося місце для розмови про сильну жінку, чия сила як професіоналки не заперечує можливості сили в приватному просторі.

Матеріл підготувала Катерина Чамлай
Дизайн – Мирослава Мохнацька

Без категорії