Станіслав Асєєв. За стіною
Письменник, журналіст, блогер, член Українського ПЕН, незаконно ув’язнений проросійськими збройними формуваннями "ДНР" у травні 2017 року.
"Я не назву вам навіть власного імені. Усе моє свідоме життя звелося до нехитрих псевдонімів та масок замість справжнього фото в соціальних мережах. Це стало можливим після того, як на моїй землі замість синьо-жовтих прапорів замайоріли штандарти "ДНР", а сам я перетворився на своєрідного вигнанця", – написав Станіслав Асєєв у першій колонці для "Українського тижня" 1 березня 2015 року. ЇЇ назва красномовна – "Як стати тінню на своїй землі".
Із того моменту в публічному просторі перестав існувати Станіслав Асєєв, натомість з’явився Станіслав Васін. Саме під цим псевдонімом він два роки писав про життя в окупації для низки провідних українських медіа – "Українського тижня", "Радіо Свобода", "Української правди" і "Дзеркала тижня". Тож будь-яка необачна деталь, що могла напряму чи опосередковано вказати на нього, була небезпечною.
У той час біографія Станіслава обмежувалася місцями народження та проживання: Донецьк, Макіївка. Асєєв ризикував усім – життям, здоров’ям, свободою, але щотижня надсилав в українські редакції свої спостереження, міркування та історії, свідком яких став. Він був чи не єдиним джерелом достовірної інформації з окупованого Донецька для української аудиторії.
"Торік я бачив усі ключові події, що сталися на нашій землі під час проведення АТО: це були й "парад полонених", і перший березневий мітинг, із якого, власне, й почалась урочиста хода сепаратизму нашим краєм… Я чув зойки та стогони серед тіл, розкиданих на узбіччях вулиць після всім нам відомих обстрілів Донецька. Кілька разів і сам бував недалеко від того, щоб поповнити ряди сухої статистики жертв цієї війни. Крім того, мені добре знайомі багато персон, які стояли біля джерел донецького сепаратизму або ж сьогодні перебувають у складі "народної армії Новоросії". Я бачу цих людей майже щодня – тих, із ким колись у дитинстві бавився в одному дворі або ще недавно будував плани та обговорював літню відпустку в Ялті", – писав Станіслав.
Представники незаконних збройних формувань "ДНР" невдовзі почали шукати таємничого Васіна. Скупі відомості – такі, як місце народження чи любов до бігу, – начебто не говорять нічого особливого про людину, але згодом складуться в єдину картину, – і Станіслава знайдуть. Так автор сотень точних спостережень про щоденне життя в окупації потрапив у полон.
Псевдонім не захистив. Стас отримав назад свою біографію.
Станіслав Асєєв. Народився 1 жовтня 1989 року в Донецьку. Ходив до школи в Макіївці. 2010 року закінчив факультет філософії і релігієзнавства Донецького державного інституту інформатики і штучного інтелекту. 2012 року – отримав диплом магістра релігієзнавства (з відзнакою) Донецького національного технічного університету. Після закінчення університету пробував вступити до Французького іноземного легіону, але не пройшов за станом здоров’я. Повернувся в Україну. Працював вантажником, стажистом у банку, оператором у поштовій компанії, продавцем-консультантом побутової техніки. Написав художню книжку "Мельхіоровий слон, або Людина, яка думала". 2014-го, з початком війни на Донбасі, залишився в рідному Донецьку. Почав співпрацювати з українськими медіа як журналіст. У травні 2017 року потрапив у полон до бойовиків "ДНР". Піддавався тортурам. Утримується на захопленій території арт-платформи "Ізоляція", колись провідного культурного центру, а нині – в’язниці й катівні. Хворіє. Побачення з рідними – заборонені.
На захист Станіслава Асєєва виступили численні міжнародні організації: "Репортери без кордонів", "Комітет захисту журналістів", Гельсінська комісія США, Міжнародний ПЕН, Human Rights Watch, Amnesty International та інші. Але він і досі там, у полоні.
Станіслав. Філософ
"Стас був моїм студентом, – розповідає культуролог і релігієзнавець Ігор Козловський, який і сам провів 700 днів у полоні "ДНР". – Він завжди мав свою особисту думку і її підкреслював. У нього філософський склад розуму. Він досить скептично міг ставитися до тих чи інших авторитетів. Здавалося, що він постійно комусь щось доводить, щось намагається сказати – чи своїми думками, чи поведінкою. Хоча загалом Стас, я би сказав, був людиною внутрішньою, більше зосередженою на собі. Я бачив, як з нього формується оригінальний мислитель".
Ігор Козловський згадує, як уже наприкінці магістратури Станіслав підійшов до нього і розповів, що написав художню книжку, яку видав власним коштом. Попросив нікому про неї не розповідати, а просто висловити свою думку. "Я книжку прочитав, – каже Ігор Анатолійович. – І побачив, що у нього в душі, якщо говорити з психоаналітичної точки зору, є певний внутрішній конфлікт. У книжці було багато образів, пов’язаних зі смертю, з випробуванням смертю. Це проза, спрямована на переосмислення свого життя і, можливо, якоїсь своєї позиції".
Козловський розповідає, що в людей, які йдуть вивчати філософію та релігієзнавство, завжди є внутрішні питання. Це люди з іншим мисленням. Це люди з постійними внутрішніми пошуками. "Філософія – це не наука, це – спосіб мислення. Наука намагається відповісти на питання, як цей світ з’явився. А навіщо він з’явився, який у цьому сенс? – на ці питання можуть відповісти виключно філософія та релігія. Люди, які їх вивчають, часто – у внутрішньому пошуку. Ти постійно відповідаєш на питання, навіщо саме ти тут, яка саме в тебе місія на цій землі? І якщо йдеться про людину молоду, то так, вона постійно намагається довести щось собі й світові".
Ігор Козловський вважає, що й Станіслав, залишаючись в окупованому Донецьку, певною мірою хотів щось собі довести. "У Стаса була бравада. Це знову про його характер. Він себе випробовував. Це було в його текстах. Може, це було якось пов’язано з його внутрішніми діалогами. На межі життя і смерті. Друзі казали йому, що треба терміново виїжджати. Це було зрозуміло всім. І йому теж. Але він лишився", – говорить Ігор Анатолійович.
Станіслав. Позиція
"Вирішивши залишитися в "ДНР", я постановив собі, що війна не повинна минати для мене в підвалах і бомбосховищах. Максимальне розуміння подій можливе лише в дотику до того, що в тебе за стіною", – написав Станіслав у колонці "Розстріляний як ворог ДНР", опублікованій в "Українському тижні" від 7 березня 2015-го.
Асєєв вийшов із чотирьох стін відносно безпечної домівки на вулиці Донецька. Ходив містом, зазирав до магазинів і кафе, їздив у транспорті, спілкувався зі своїми сусідами, родичами, друзями. Його колонки для українських медіа були сповнені красномовних деталей та влучних спостережень.
Проте Станіслав залишився в Донецьку не лише для того, щоб писати про життя в окупації. А й тому, що вважав: "Ми програємо не в полі, а тоді, коли "ДНР" залишить останній, хто жив з "українською мрією"". За спостереженнями Стаса, людей з проукраїнською позицією у Донецьку – один на 40-50 "сепаратистів".
"Незважаючи на дворічне "якнайшвидше виїжджайте", в окупації є ціла каста людей, які прожили тут ось уже понад два роки, зберігаючи українські погляди, — писав віну колонці ""Залишенці": невідомий Босх у "ДНР"" для "Дзеркала тижня" за 8 липня 2016 року. – Наявність таких людей у зараженому тілі "республіки" — це як пеніцилін для країни".
Станіслав розповідав, що абсолютно не підтримує поглядів "ополчення", та все ж розмовляє з ними однією мовою. І якщо виїхати кудись на підконтрольну Україні територію, ця спільна мова буде втрачена і діалог як такий стане неможливим.
"Як людині з Донбасу мені не притаманний крайній націоналізм, яким на сьогоднішній день наповнені уми багатьох моїх співгромадян в Україні. Незважаючи на всі розбіжності, я розмовляю з тими, хто воює за "ДНР", однією мовою, тому що сам із цього регіону", – пояснював він в інтерв’ю "Радіо Свобода" у жовтні 2015 року.
Станіслав постійно підтримував зв'язок зі своїм одногрупником, колишнім народним депутатом Єгором Фірсовим. Тричі на тиждень вони списувалися в соцмережах, кілька разів на місяць – зідзвонювалися. Сам Фірсов покинув Донецьк у квітні 2014-го, коли невідомі обстріляли його дім з автоматів. Саме Єгор Фірсов першим повідомив у соцмережах, що Станіслав Асєєв зник.
"Стас вважав своїм обов’язком давати людям об’єктивну інформацію про те, що насправді відбувається на цій окупованій території, вбачав у цьому свою місію, – розповідає Єгор Фірсов. – Звичайно, Стас усвідомлював увесь ризик, і ми як друзі неодноразово його попереджали, що це небезпечно, особливо писати пости у фейсбуку. Але він вбачав у цьому сенс. Тим більше, що його праця була дуже затребуваною".
Станіслав. Журналіст
"Того дня я вже повертався з чергової прогулянки Донецьком, проходив мостом між зупинками "Макаронна фабрика" й "Мотель". Донеччанам відомо, що це доволі жваве місце з постійним потоком транспорту. Праворуч мосту – невеликі гаражі, посадка й залізничні рейки, на яких я і помітив двох "ополченців" та якогось хлопця в самому спортивному костюмі. Було видно, що він уже неабияк змучений, бо стояв напівзігнутий. Усе сталося за лічені секунди, поки я рухався мостом. Без найменшої розмови, попередження чи ще чогось, що бодай віддалено нагадувало б людяність, один із "ополченців" натиснув на курок автомата, пролунав тріск – юнак упав", – це уривок зі статті Станіслав "Розстріляний як ворог ДНР".
Описані Стасом випадкові історії змальовують ситуацію в окупованому Донецьку чіткіше, ніж аналітика, написана деінде. Завдяки Стасу можна було пройтися вулицями міста, почути, про що розмовляють люди, з чим пов’язані їхні переживання, що вони можуть собі дозволити купити, а чого вже не знайти в місцевих магазинах. Дізнатися історії людей, які пішли в так зване "ополчення" – з ідейних міркувань чи від безгрошів’я, дізнатися – як це, жити в окупованому місті тим, хто має проукраїнські погляди. І усвідомити, що часом життя не ділиться лише на чорне і біле.
"Стас був нашими очима, головою, серцем на тій території. Він бачив те, що ми побачити не можемо. Він доволі відверто все розповідав, і мені подобався його тверезий, здоровий погляд на речі. Його світоглядна позиція була абсолютно чітко окреслена в його текстах. В яскравій стилістиці відчувався його інтелект. Він умів помічати деталі, міг у кількох реченнях описати ситуацію і фактологічно, і образно", – говорить головний редактор тижневика "Український Тиждень" Дмитро Крапивенко.
Перш ніж Стаса ув’язнили бойовики "ДНР", він устиг написати для журналу 106 колонок.
Станіслав. Полонений
"На початку червня 2017-го мені зателефонувала мама Стаса, сказала, що він обіцяв приїхати в Макіївку, але не приїхав. Я зрозумів, що його забрали", – розповідає Єгор Фірсов.
Ігор Козловський згадує, що коли він уже був у полоні, до нього приходили "слідчі" й розпитували, чи знає він Станіслава Васіна, чи це часом не його син, племінник чи студент. Вже тоді ці "слідчі" говорили, що скоро вирахують журналіста, бо мають запис його голосу і знають, що він любить бігати біля річки Кальміус.
"Влітку 2017-го ми втратили зв'язок зі Стасом. 2 червня редакція "Радіо Свобода" отримала від нього останній матеріал: ближче до вечора він припинив відповідати на повідомлення, – пише у вступному слові до збірки статей Станіслава Асєєва "В ізоляції" головна редакторка Української служби "Радіо Свобода" Мар’яна Драч. – У липні 2017 року стало відомо, що в Донецьку Стасу висунули звинувачення у шпигунстві. Згодом ми дізналися про тортури і що Стаса утримують на захопленій території арт-платформи "Ізоляція"".
Було складно дізнатися, в якому стані перебував Станіслав. Відвідувачів до нього не пускали. Один із колишніх полонених "ДНР" розповів, що сидів по сусідству з Асєєвим і знає, що його катували струмом.
У серпні 2018 року російський журналіст Олександр Сладков записав зі Станіславом інтерв’ю. Розмова відбувалася в Донецькій бібліотеці імені Крупської, Асєєва привезли на неї в кайданках, які зняли буквально перед ефіром. У цій розмові він розповів, що начебто співпрацював з українською розвідкою і не заперечував, що є шпигуном. Утім, правозахисники та медійники наголошують, що слова людини, яка понад рік перебуває в ув’язненні бойовиків, не можна сприймати як правдиві свідчення: Станіслава могли катувати і залякувати. Такої ж думки дотримуються і друзі полоненого.
Ігор Козловський, перебуваючи в полоні, бачив, як деякі ув’язнені погоджувалися на подібні інтерв’ю – зі страху за свою родину або після катувань. "І я розумію, чому Стас на це пішов. Там у нього мати і бабуся. Бойовики могли його шантажувати цим, – говорить Козловський. – Було зрозуміло, що Стаса змусили сказати ті речі, там багато фантазії. Хоч він і намагався триматися, було видно, що він пригнічений".
Але навіть під час цього, психологічно важкого, інтерв’ю Станіслав сказав: "Для мене лозунг "Єдина країна – Єдиная страна" – це не просто абстракція, це справді те, у що я вірив і продовжую вірити. І Донбас, безумовно, є географічною частиною України, і для мене так було, є і певне буде далі".
В одній зі своїх колонок Станіслав Асєєв написав: "Відповідаючи на питання власної сестри, в якої ще недавно в кишені лежав такий же жовто-блакитний паспорт, у чому ж полягає Україна, я сказав, що насправді – не знаю. Але зате знаю точно, з чого вона припиняє існування – з людей, які вранці прокидаються в місті Макіївка і не знають, хто вони такі – українці, росіяни чи "жителі народних республік"".
Стас точно знає, хто він такий.
Станіслав. Не забувати
Стає все важче тримати в полі уваги не лише імена наших політв’язнів у Росії та в окупованому Криму, а й навіть їхню кількість, яка щораз зростає. Що вже говорити про військових та цивільних полонених у "ДНР" та "ЛНР". Ці історії заледве до нас доходять, гублячись в інформаційному шумі. Нам відомі хіба що поодинокі випадки, коли справа стосується людей публічних, тих, хто має потужну підтримку. Стасу пощастило – він її має. Друзі та колеги зробили все, щоб про нього дізнався світ.
"Коли Стас зник, я звертався усюди, куди тільки міг, залучав усі свої контакти. Ми звернулися до поліції, до СБУ, посольств, ОБСЄ, численних міжнародних організацій, журналістів, щоб історія набула розголосу, щоб вона була на слуху", – розповідає Єгор Фірсов.
Про Станіслава Асєєва постійно нагадують видання, для яких він писав. А влітку 2018-го він став членом Українського ПЕН. Тоді ж "Радіо Свобода" ініціювало видання збірки його статей, які виходили в різних ЗМІ. Книжку назвали "В ізоляції", її можна отримати безкоштовно у видавництві "Люта справа".
Дмитро Крапивенко підкреслює, що важливо постійно привертати увагу до ситуації зі Станіславом: "Коли йдеться про наших в’язнів у Росії, то там принаймні є держава, до якої можна апелювати. Стас же перебуває в руках незаконних збройних формувань, і тиснути на них доволі складно. Тому треба це питання піднімати на зовнішньополітичному рівні. Треба тиснути на Росію, щоб вона тиснула на бойовиків. Треба добитися, щоб Стаса внесли в списки на обмін. Важливо постійно привертати увагу світу до його історії. Це непросто, але це потрібно робити в будь-який доступний спосіб".
"Треба боротися за Стаса", – підсумовує Єгор Фірсов.
Марія Семенченко, спеціально для Українського ПЕН
В матеріалі використані фото Єгора Фірсова, Сергія Нужненка, "Радіо Свобода", а також ілюстрація до колонки Станіслава Васіна "Як жити в Донецьку" ("Тиждень").
Читайте також:
Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.
Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.