Що дасть  нам силу? Про фокус-тему Українського ПЕН 2019-2020

Опубліковано: 20.09.2019,  Переглядів: 50

Ірина Старовойт

Тому ще не найтяжче, хто про себе
Сказати може: “Я на всій землі
найбільший страдник”.

Вільям Шекспір, “Король Лір”, Дія 4, сцена 1
(пер. Максима Рильського)

Розмова про втому обивателів, знесилення активістів, вигорання волонтерів, слабкість інституцій, загрузання реформ на півдорозі є наче загальним тлом сучасної української ситуації. Нарікання та критиканство стали новою нормою суспільних настроїв. Разом з тим, у цьому знесиленні і самозневазі нам як суспільству перед лицем великих випробувань бракує рішучості бути вразливими і відваги бути чесними.  Йдеться про зріле визнання своїх слабкостей та спроможність дійти до джерел обнови, щоб поповнити ресурси, яких нема чи які виснажуються.

Пізній триптих Лесі Українки “Що дасть нам силу?” давав щонайменше три варіанти відповіді на заголовне питання:  свідоцтво живої віри, пробуджене колективне зусилля і ще щось, чому немає ні рецепту, ні імені  – контакт того, що є, і з тим, “чого не може бути”. Скажімо, раптове усвідомлення, що усі ми по-своєму нащадки уцілілих.  Тобто, ми фартові, ми щасливчики. Ми вміємо рятуватися і рятувати. Або діяльне символічне успадкування нерозтрачених могутностей, недодуманих думок і недовершених справ предків, вирваних із життя насильством та свавіллям імперій і тоталітаризмів.

Україна нової незалежності дісталася нам слабкою – роз’ятрена протиріччями і обтяжена небажаним спадком. Але що коли вже третє десятиліття нас зупиняє  не сила старого, а тільки його безсилля?  Під час війни в Україні нарешті прийняли Закон про протидію домашньому насильству. Це нововведення важливіше, ніж здається. Бо не тільки країна стає безпорадною і збовванілою  в момент зґвалтування, а кожна конкретна маленька людина, вдома і в біженстві, доросла, дитинна, стара має бути захищена.  Тепер, як мовляв Драгоманов, нам треба розростатися в доброму.

Empowerment це якраз демократичне розширення можливостей і відповідальності громадян та громад. Він потребує часу й великого терпіння. А ще вміння вибудовувати команди і коаліції, і тіньові уряди, бо серед нас є хоробрі, мудрі й винахідливі, але ніхто з нас не є всеохопно ідеальним.

Україна вже проминає Гавелову стадію “сили безсилих”. На нас дивляться з подивом і пошаною, нас бачать і чують на різних континентах,  з нас беруть приклад. Ми є тут і там, ми стали глобальними. Однак глобальних формул покращення, які роздавали ринкові реформатори 1990-х, і однополярного світу більше немає. Нам доведеться винаходити нові. А для цього доведеться стати зрячими, рухати процес розуміння, прирощувати смисл: бачити боягузтво і відвагу, велич і мізерність, правду і кривду у дійсних пропорціях і актуальних подіях.