Роман Сущенко. Пейзажі з-за ґрат

Український журналіст, кореспондент національного агентства “Укрінформ” у Франції, політв’язень, незаконно затриманий у Росії 30 вересня 2016-го і згодом засуджений до 12 років колонії суворого режиму.

У березні 2017-го родина українського журналіста Романа Сущенка отримала конверт. У ньому були лист і малюнок. Весняний пейзаж, намальований чорною кульковою ручкою на альбомному аркуші. Голі дерева та кущі ловлять своє відображення у воді ще сонної після зими річки. Прекрасний, але сумний пейзаж.

Цим малюнком журналіст Роман Сущенко привітав доньку Юлію і дружину Анжелу із 8 березня. На той момент він уже майже півроку перебував у московському слідчому ізоляторі “Лефортово”, звинувачений у “шпигунстві на користь України”. І вже майже півроку не бачив дружину Анжелу, доньку Юлію та сина Максима. З доступних розваг у нього були книжки і малювання кульковими ручками. І сам Роман, і його рідні, друзі та колеги – усі сподівалися, що ситуація вирішиться найближчим часом і журналіста відпустять додому.

Ніхто не хотів думати, що це лише початок. Що обійняти дружину і доньку він зможе лише через два з половиною роки після затримання.

Ніхто ще не знав, що Романа Сущенка засудять до 12 років колонії суворого режиму.

Рейс “Париж – Лефортово”

Наприкінці вересня 2016 року Роман Сущенко запланував уже не першу свою поїздку до Москви. У столиці Російської Федерації живуть його двоюрідний брат із дружиною, люди похилого віку. Тієї осені брат переніс операцію, і Роман їхав підтримати його, зокрема й фінансово. Як розповідає дружина Романа Анжела, ні в кого не було жодних недобрих передчуттів. Роман періодично їздив до брата, він дуже цінує своїх рідних, підтримує з ними зв’язки. Жодного разу йому не ставили додаткових запитань на кордоні, не виникало проблем із в’їздом на територію Росії, Роман не помічав до себе якоїсь підвищеної уваги.

На той момент він уже шість років працював спеціальним кореспондентом українського національного агентства “Укрінформ” у Франції. Жив із родиною у Парижі. Був акредитований при Міністерстві закордонних справ Франції. Мав посвідку на проживання.

Роман Сущенко в Сенаті Франції

“У п’ятницю, 30 вересня 2016 року, я підписав Роману заяву на відпустку, в якій зазначалося, що у вихідні його не буде в Парижі. Де саме він буде, я не знав. Роман – доросла людина, вміє все грамотно спланувати і вирішити всі свої питання. Сам я в ті дні летів у Вашингтон у робочих справах. Переліт довгий, телефон вимкнений. Прилітаю, спускаюся з трапа і тут починають сипатися повідомлення: “Це правда, що Сущенка арештували в Москві?”, – згадує генеральний директор “Укрінформу” Олександр Харченко. – Спочатку ти думаєш: що за маячня? А потім розумієш, що це сталося насправді”.

Дізнатися подробиці, що саме сталося того дня в Москві, за яких обставин співробітники ФСБ затримали українського громадянина, журналіста Романа Сущенка, – складно. Його справа проходить під грифом “Таємно”, всі судові засідання були закритими. Навіть українського консула на них не допускали. Дозволили бути присутнім, коли вже зачитували вирок.

З того, що відомо: 30 вересня 2016 року Роман Сущенко вийшов із квартири своїх родичів, майже відразу на вулиці біля нього зупинилася машина, з неї вибігли силовики, натягнули Романові на голову мішок, заламали руки, заштовхали в автівку і відвезли в СІЗО. У цій історії фігурує ще якийсь “свідок”, втім, ким саме є ця людина і яку роль зіграла у всьому цьому – невідомо. Романові теж заборонено говорити про свою справу.

Про те, що українського журналіста затримали і він перебуває в СІЗО “Лефортово”, з’ясувалося аж 3 жовтня. Три доби ніхто не знав, де він і що з ним – ні український консул у Москві, ні родина, ні колеги Романа. Він просто зник.

“Роман їхав на три дні, й ми з ним домовилися виходити на зв’язок щовечора. Першого вечора він зателефонував, сказав, що все нормально, він доїхав, уже в брата в гостях. Пообіцяв написати повідомлення наступного дня, – згадує дружина Романа Анжела Сущенко. – Минає день, вже ніч, а він не дає про себе знати. Це на нього не схоже, він дуже відповідальний. Я пишу йому смс – у відповідь тиша. Ну, думаю, може, якась зустріч чи зайнятий з родичами. Зранку – знову жодної відповіді. Телефоную йому, але виклик хтось скидає. І тоді я дзвоню з міського телефону родичам”.

Анжела розповідає, як слухавку взяв брат Романа і рівним голосом відповів на її запитання: “Ні, його немає… Ні, вдома він не ночував… Ні, ми нічого не знаємо: ні де він, ні що з ним… Ні, він не в лікарні… Ні, ви скоро все дізнаєтесь”.

І ось тоді, розповідає Анжела, вона відчула, як їй бракує повітря, а серце починає вистрибувати з грудей.

Юлія Сущенко. Фото Івана Любиша-Кірдея

“Очевидно, з наших родичів уже взяли підписку про нерозголошення, і вони не мали права говорити про те, що сталося, – розповідає Юлія Сущенко, донька Романа. – Першу новину про батька я прочитала на фейсбук-сторінці російської правозахисниці Зої Светової: вона відвідувала “Лефортово” і побачила в одній із камер мого батька. Це був жах, ми не знали, як діяти… Не було, з ким порадитися, що ж робити в такій ситуації. Це вже далі пішли конкретніші кроки. У перші дні важливо було, щоб у батька з’явився нормальний адвокат, цим зайнялося наше агентство “Укрінформ”. Воно підписало контракт із Марком Фейгіним. Він дізнався, що батько не визнав своєї провини, що дуже важливо. Тоді ж почав займатися юридичними моментами, а також забезпечувати батька необхідною їжею та одягом. А ми тут, в Україні, робили все, щоб світ дізнався, як в Росії незаконно ув’язнили українського журналіста Романа Сущенка”.

Чому Роман?

На той момент справа Романа Сущенка була першою справою українського політв’язня, яка проходила під грифом “Таємно”. Всі інші справи і суди були навмисно показовими.

Чому саме Роман? Мені здається, це було логічно, що вони хапають, закривають, звинувачують у шпигунстві нашого Романа і апелюють до Європи: “Дивіться, от шпигун, він шпигував на користь України, але він шпигував не лише в Москві, а й в Парижі. Ви їй всі преференції, цій Україні, ви їй захист, а вона під носом у вас що творить! Мовляв, у вас, у цивілізованій Європі, сидів шпигун, пояснює Олександр Харченко. – Але в мене є відчуття, що вони запланували ефектну комбінацію, а вона не вдалась. Якби було що показати світу, то судові засідання були б відкритими”.

Гендиректор “Укрінформу” також не відкидає, що арешт Романа Сущенка – це своєрідне послання всім журналістам, які пишуть про Росію: так може бути з кожним. Але він відкидає всі звинувачення Романа у шпигунстві.  

“Роман завжди працював із повною віддачею. Він викладався на сто відсотків. Сущенко у нас єдиний кореспондент у Парижі, “закривав” усю Францію, весь потік новин, писав аналітику. Це в середньому півтори сотні оригінальних новин в оперативному режимі й кілька аналітичних матеріалів на місяць. Людина, яка лише прикривається роботою журналіста, ніколи б так не працювала. Він – журналіст, а не шпигун”, – резюмує Олександр Харченко.

Коли не можна говорити

Роман Сущенко провів у СІЗО “Лефортово” два роки. За цей час він кілька разів мав короткострокові – годинні – побачення з дружиною і донькою – через скло, під наглядом співробітників СІЗО. Його періодично відвідував український консул і досить часто – його адвокат Марк Фейгін. Ці зустрічі дозволяли Роману бути в курсі хоча б якихось подій, бо більшість часу він перебував у повному інформаційному вакуумі.

Саме там, у СІЗО, Роман знову почав малювати. Він – художник-самоучка, любить малювати із самого дитинства. Втім, останніми роками через роботу не мав на це часу. У СІЗО не можна було передавати ані фарби, ані кольорові олівці, тож Роман малював чорною та синьою кульковими ручками, а також усім, що до цього надавалося, – чаєм, киселем, буряком, цибулею.

“Батько розповідав, що взагалі в таких ситуаціях потрібно відволікатися і не думати постійно про те, де ти перебуваєш. Бо депресія може швидко тебе захопити. Потрібно чимось займатися, щось робити. І він вирішив, що буде малювати, – розповідає Юлія Сущенко. – Узагалі всі його малюнки – дуже символічні. Один із них – а їх уже більше двадцяти – це маяк Ар-Мен у Бретані під час шторму. На малюнку – високі хвилі розбиваються об цей маяк. Батько писав, що може провести паралель між ним і маяком. Але шторм завжди минає. І ми дуже сподіваємося, що і цей мине”.

В основному Роман пише пейзажі, зрідка – натюрморти. Найчастіше на його малюнках – краєвиди європейських міст і природа.

Роман Сущенко. Передмістя Парми

Роман Сущенко. На Росі (диптих, частина 2)

Роман Сущенко. Андріївський узвіз

Роман Сущенко. Сідней

“У молодості, в лихі 90-і, не було грошей. І коли треба було йти на свята до друзів, чоловік малював олійними фарбами такі маленькі картини – і ми їх дарували. Я знаю, що в багатьох друзів вони досі висять, ще з тих років”, – розповідає Анжела Сущенко.

Поступово малюнки Романа Сущенка набули розголосу, Анжела і Юлія разом з “Укрінформом” організували кілька його виставок в Україні та за її межами. Роботи Романа експонувалися в Парижі, Варшаві, Брюсселі. Це допомагало тримати його ім’я на слуху.  

“Роман – мужня людина. У нього, здавалось би, немає способів комунікувати зі світом, а він своїми малюнками звершує таку потужну комунікацію, що зараз про нього і його роботи знають уже мільйони людей”, – говорить Олександр Харченко.

Усі сподівалися на швидкий обмін. Але 4 червня 2018 року Московський міський суд засудив Романа Сущенка до 12 років колонії суворого режиму.

Рік випуску: 2028

Від звичайного життя Романа Сущенка сьогодні відділяють 2,5 роки, 2500 кілометрів (це приблизна відстань між Парижем і місцем утримання журналіста) та паркан з колючим дротом довкола колонії суворого режиму “Червона” в селі Утробіно, що в Кіровській області. Саме тут Роман має провести ще десять років, якщо не вдасться його обміняти раніше. Етапування сюди тривало кілька тижнів, засуджених перевозили у столипінських вагонах, відомих як вагонзаки. 

“Таргани розміром із сірникову коробку, всюдисущі гризуни всіх мастей, цвіль, вологість, непроглядна темрява, недоїдання і холод”, писав Роман про етапування в листі до родини.  

“Батько дуже схуд, тому що етап був складним, довгим. Це була зима, вагон не опалювався, у так званому купе замість дверей – ґрати, – розповідає Юлія Сущенко. – Всі ці купе розраховані на чотири персони, а їхали по вісім, з речами, сумками, багато хто палив, багато хто невідомо чим хворів. Конвой дуже суворо поводився, вони були зі зброєю, собаками, і ніхто там особливо не церемонився. Це був стрес для батька”.

Юлія розповідає, що батько перехворів на сильну застуду, а тепер має ще й проблеми з тиском. У колонії лікарі поставили йому діагноз – артеріальна гіпертензія. Його стан погіршували й умови ув’язнення. Адміністрація колонії помістила Романа Сущенка в приміщення камерного типу, розташоване окремо від інших ув’язнених.

“Тобто всі ув’язнені в колонії живуть у таборах, а батька виселили в окрему камеру, пояснивши це тим, що йому може загрожувати небезпека з боку ув’язнених. Наприклад, там можуть бути російські націоналісти, які вороже налаштовані проти українців”, – розповідає Юлія.

Ув’язнених із таких камер не випускають у магазин і на прийом їжі: сніданки, обіди і вечері їм приносять у камеру. Зігрітися в ній неможливо, бо не можна поставити чайник і зробити гарячий чай – там відсутні розетки.  Двічі на день – обшуки. Підйом – о п’ятій ранку, хоча в інших камерах – на кілька годин пізніше.

Юлія Сущенко побачила батька тільки через два з половиною роки після його арешту. Фото Івана Любиша-Кірдея

У січні 2019 року Анжела і Юлія вперше отримали дозвіл на довгострокове побачення з Романом, яке тривало три доби. Воно можливе лише раз на чотири місяці, й то за умови, що на цей час є вільна кімната. На це побачення не можна проносити телефони, фотокамери, навушники, годинники, прикраси, нічого, крім їжі, яку будуть їсти ув’язнений і родичі, і речей, в яких вони будуть там перебувати.  Побачення відбуваються у спеціальному приміщенні, схожому на гуртожиток. Там є спільна кухня, туалет, ванна і десять кімнаток для побачень.

“Ми добиралися півтори доби, лише від Москви до Утробіно – 1200 кілометрів, – розповідає Анжела Сущенко. – Взяли із собою фотографії та листівки, підписані друзями та колегами, штук тридцять, їх можна було переглянути під час побачення, але забрати з собою у камеру Роман їх не міг. Нас обшукали, перевірили все. Продукти всі нюхали, дивилися, розкривали, кожну листівку перечитали. А потім сказали – чекайте, його приведуть. Ми сидимо з Юлею, нервуємось, визираємо з кімнати – нікого. А потім такий стук у двері – тихенький-тихенький. Відкриваємо – заходить. Це не можна передати словами. Два з половиною роки ми не бачилися! Не могли випустити його з обіймів. Він у цій чорній робі, на грудях табличка з написом “Год выпуска: 2028″, його фотографія і червона мітка. Вона означає – особливо небезпечний в’язень, схильний до втечі. Хоча і так ясно: звідти нікуди не втечеш. Куди бігти?”.

Юлія згадує, що всю першу ніч вони проговорили. Романа цікавило абсолютно все: від надання Православній церкві України Томосу до виборів, від побутових і сімейних справ до ситуації в міжнародній політиці. Він потім казав, що за ці три дні наговорився більше, ніж за всі два з половиною роки. А ще Анжела і Юлія привезли йому акварельні фарби.

“Тато взагалі така людина, що ніколи не скаржиться. Він тримається, він не пригнічений, але при цьому він не чекає, що завтра його звільнять. Він не має жодних ілюзій”, говорить Юлія.

Повертайся скоріше додому

Коли Романа ув’язнили, його синові Максиму було 9 років. Він не знав, що відбувається, спочатку йому ніхто нічого не розповідав. Максим думав, що батько у відрядженні, втім, зовсім скоро почав хвилюватися, чому тато не телефонує. Тоді до Парижа прилетіла Юлія, і разом з мамою вони пояснили, що сталося.

Син важко переносить розлуку з батьком, розповідає Анжела, вони дуже близькі. Поки жили у Франції, Роман весь час намагався кудись возити родину, вони подорожували, відвідували музеї, він хотів прищепити Максиму любов до мистецтва, бо сам його дуже любить.

Після того, що сталося, Анжела і Максим повернулися до Києва. Хлопчик досить швидко адаптувався до нової школи і класу. А напередодні зимових свят його однокласники разом із класною керівницею написали Роману шістнадцять листів. Журналіст потім розповів дружині, що тиждень не міг прийти до тями – так йому було приємно отримати дитячі листи.

“Що більше часу минає, то сильніше Максим сумує за батьком, він дорослішає і сумує. І щодня, лягаючи спати, він цілує мене і каже: “Нехай тобі насниться тато і нехай він скоріше повернеться додому, – розповідає Анжела Сущенко. – Мені страшно подумати, що Роман буде змушений сидіти до 2028 року. Йому буде шістдесят, коли він вийде. Ми дуже сподіваємося на обмін”.

Анжела та Максим Сущенки. Фото Івана Любиша-Кірдея

Рік тому помер батько Романа. А його 77-річна мама пообіцяла, що таки дочекається сина. Вона опанувала комп’ютер і сама шукає новини про нього. Читає їх і плаче. А коли приходять листи від Романа, йде на могилу до чоловіка і зачитує їх йому. Роман з батьком були дуже близькими.

“Ми не знали, як сказати Роману про смерть батька, у нього тоді був складний психологічний стан. А тут така новина. Йому про це зрештою розповів консул , – згадує Анжела. – Рома від таких новин замикається, відсторонюється від зовнішнього світу: йому треба все це обдумати, усвідомити”.

Усім не вистачає Романа, говорить Анжела, – родині, друзям, колегам. Усі його згадують, усі намагаються підтримати, усі чекають додому.

“Мені дуже не вистачає його порад. Не вистачає розмов за чашкою чаю. – говорить Юлія. – Хочеться з ним розділити радощі, якісь перемоги. Ми жили в різних країнах, але щодня спілкувалися”.

Юлія говорить, що саме батько надихнув її стати журналісткою. Вона так само працює в “Укрінформі”.

Листи для Романа

У колонії Роман відмовився працювати, пояснивши, що він – іноземний громадянин і не хоче працювати на благо Росії. Тому свій час заповнює книжками, малюванням та читанням листів. Юлія Сущенко розповідає, що листи – дуже важливі для її батька.

“Це ниточка, яка зв’язує його з Батьківщиною. Йому важливо знати, що ним цікавляться, що про нього пам’ятають. Ми весь час кудись поспішаємо, і тому дуже важливо, що є люди, які знаходять час писати листи політв’язням”, – говорить Юлія.

Вона уточнює, що листи можна писати лише російською. Крім того, абсолютно все читає цензор, тому не варто писати про політику. Натомість її батько буде радий живим листам, в яких люди розповідають про себе, прочитані книжки, мистецтво, наукові винаходи, мандри.

“Листи – це безпосередня підтримка для батька. Так само й акції – вони періодично звертають увагу суспільства на ситуацію з політв’язнями. Мені важливо, що колеги згадують про батька у річницю ув’язнення, день народження, день журналіста”, – пояснює Юлія.

А Олександр Харченко говорить, що хотілося б більшої солідарності з боку іноземних колег. “Ми двічі на рік їздимо на конгрес “Європейського альянсу інформаційних агентств”. Від України ми там єдині. Це впливове професійне об’єднання, куди входять APF, Reuters та інші. І вони, скажімо, не так гостро відчувають ось цю несправедливість, що журналіста незаконно ув’язнили у Росії, – розповідає гендиректор “Укрінформу”. – Ми колись експериментували. Була річниця ув’язнення Романа, і ми розіслали новину про нього в усі інформаційні агентства, які є членами цього альянсу, а їх там три десятки. І лише одне дало цю інформацію. Я думаю, якби йшлося про журналіста Reuters, APF чи Associated Press, підтримка була би значно більшою. А так вони до цього часу живуть стереотипом, що це внутрішній конфлікт, громадянська війна чи щось подібне”.

Юлія Сущенко радить усім, хто хоче допомогти політв’язням, писати їм листи, нагадувати про них, організовувати і ходити на акції на їхню підтримку. Бо все це – недарма.

“Ми просто не маємо права опускати руки тут, поки батько та інші політв’язні там, у російських тюрмах”, – підсумовує Юлія.

Адреса для листування:

Сущенко Роман Владимирович
ФКУ ИК-11 УФСИН России по Кировской области
д. Утробино
г. Кирово-Чепецк, Кировская область
Российская Федерация
613040

В матеріалі використані фото з архіву Юлії Сущенко

Марія Семенченко, спеціально для Українського ПЕН