Про силу людини з властивостями Вітчизни

Опубліковано: 30.11.2019,  Переглядів: 4

Маріанна Кіяновська

Маріанна Кияновська

Для українців час після Майдану 2014 року, помислений як епоха, має деякі особливі ознаки, одна з яких – руйнуєтся почуття впевненості в реальностях усіх без винятку поколінь. Що виразнішою є візія істини, точніше, потреба в ній, що всеохопнішою стає непевність, то інтенсивніше наростає відчуття здрібніння сили, а ще – хисткості того, що донедавна сприймалося як домівка буття. Безпричинна тривога заганяє у соцмережі, у віртуальне, у секулярні (бо вщент світські) молитви і медитації. Способом долати тривогу стають подорожі. Вони не осмислюються як втеча, але якраз втечею переважно є. 

Джон Вільям Данн, авіатор і філософ-маргінал, на якого десятки разів покликався Борхес, вважав, що з появою літаків з’явилася нова релігія – “мандри”. Мандруючи, людина проживає досвіди іншої культури, іншого способу життя, закоріненості в інший пейзаж, в інший просторово-часовий ритм, у звучання іншої мови. А тоді стається “повернення” – назад у власну культуру, спосіб життя, мову, ритм і пейзаж. Але Ольга Токарчук в романі “Бігуни” говорить про мандри-як-релігію, фіксуючи тепер уже безперервні подорожі як особливий і глобальний симптом існування людини на зламі історії. І людина, й історія доволі мало змінювалася впродовж двох тисячоліть, проте в епоху постправди і тотальності соцмереж людина й історія чи не вперше перестають бути собою. 

Як і тисячі років тому, групи людей об’єднуються на підставі “спільної культури” – і “спільної культури” долання простору зокрема. У наші дні це “люди аеропортів”, які подорожують між країнами і континентами, “люди вокзалів”, які переміщаються між містами всередині країни (іноді – в найближчу сусідню), “люди приміського сполучення”, які, властиво, майже не подорожують, і “люди віртуального простору”, які в основному “споживають” чужі мандрівки або просто занурюються в інтернет аж до втрати відчуття своєї фізичної реальності.

“Спільна культура” долання простору визначає належність до одного з великих наративів історії – якщо прийняти, що різні великі групи освоюють різні метанаративи, і що при цьому окремі групи (чи й кожен зокрема) обирають для себе метанаративи через творення ідентичності. Відтак “історія”, освоєна “людьми приміського сполучення”, є назагал архаїчним конструктом, зрощенням підручника радянських часів із масовою культурою і фольклором та з медіапродуктом епохи постправди. Історичний світогляд листоноші чи продавця містить вкраплення “живої історії” та загальноосвітніх відомостей, та від історичного знання насправді далекий. А “люди віртуального простору”, на відміну від “людей книги”, історії радше не потребують.

Дорога звідкись кудись як форма проявлення культури в усі часи взаємодіяла з історією (від століть, коли подорож означала лише переселення народу, торгівлю чи війну, – і до наших днів) і споконвіку описувалися “історично”: як шукання істини, як відкриття, як паломництво і т. д. Розповіді про безприхисність вигнанців, перипетії життя авантюристів та шукачів пригод, героїчні поневіряння першовідкривачів, несповідимі шляхи проповідників у XX ст. доповнили кілька нових філософій мандрів, причому майже всі вони формувалися на зламах історії: після Першої світової війни, напередодні Другої світової, тоді – після неї, далі – в епоху сексуальної революції… В останні десятиліття в Європі та світі виокремилися нові групи людей, об’єднаних цінностями, для яких мандри виявилися вписаними насамперед у де-факто мартирології або інші подібні переліки: місця родинної пам’яті, місця масових злочинів, місця пам’яток природи на межі знищення, “місця сили” і так далі. Ці практики в Україні ще досі здаються запозиченими. Стереотип зводиться до того, що “приручені козаки” та інші представники “нації хліборобів” мандрували лишень або до Америки, або на Сибір, і тільки в один кінець. Однак цей стереотип спростовують сотні фактів. 

Насправді подорожі припинилися з настанням радянської влади і стали знову можливими після проголошення Незалежності в 1991 році. А подорожували колись багато. Пантелеймон Куліш, здається, кілька років життя провів у дорозі. Світ був надзвичайно великим і для “конезнавця” Антона Омельченка (його іменем названа бухта в Антарктиді). 

В СРСР мандри не віталися, соціально прийнятним максимумом так званої “подорожі” була сімейна поїздка у санаторій. Тож Україна (у культуру якої досі недовписані і “мандрівний філософ” Сковорода, і Миклухо-Майклай та Пржевальський, Архипенко і Наталена Королева, і Волощук і Кантер) не пройшла через еволюцію наративів подорожі та втілену в такий спосіб матеріальну реальність майбутнього, хоч на початку XX ст. про мандри розповідали мало не всі. У листах столітньої давності – тисячі згадок про далекі поїздки, які часто мали цілком неутилітарну мету – “побачити світ”. Якби хтось узявся дослідити присутність наших мандрівників, наприклад, на Всесвітніх виставках (ці свідчення доступні в десятках архівів світу), це дало б уявлення про певні світоглядні зрізи (мандри vs свобода, цінності, позитивні зміни), причому не одного суспільного прошарку, а різних, бо на ці виставки їздили не лише лікарі, інженери чи педагоги-новатори, як Христя Алчевська, а й селяни. 

Мандри, подорожі були тоді, без перебільшення, одною з повсякденних практик. Відтак сукупний наратив про досвіди мандрів та відкриттів – Атлантида української ранньомодерної та модерної цивілізації – міг би повернути в сучасну українську культуру розуміння основ роботи з майбутнім. У першу чергу саме Homo viator (а не, умовно кажучи, Homo faber Ханни Арендт, – осілий освічений мешканець міста), дав найважливіші для становлення культури зразки мови самоопису (вибудувані через потребу зрозуміти Іншого) та привніс у повсякденне життя міст імпульс могутньої діяльності себетворення і самовизначення. 

Зараз, коли розмова про українську ранньомодерну й модерну цивілізації актуальніша, ніж будь-коли до того, вкрай важливо зрозуміти, як змінюється розмова про подорож та ідентичність – на рівні суспільства – впродовж останніх десятиліть. 

На початку 1990-х будь-яка поїздка за кордон була статусною (всередині відповідних груп). Зараз, коли далекі подорожі стали такими доступними, значущим маркером поступово стає не означений мандрівкою статус, а розповідь. Завдяки соцмережам можна багато зрозуміти про ці нові – інші – мандри і наративи повернення: як саме вони корелюють з реальністю, як побачене, пережите людиною зумовлює внутрішні зміни та перетворення на рівні соціуму.

У XXI ст. змінилася сама природа мандрів. Нині, коли вони стають всеохопними, “вічними”, формується узалежнення від поїздок (за десять років деякі показники туризму як галузі зросли навіть не в десятки, а в сотні разів) і масово проявляються негативні аспекти: тривалі або занадто часті подорожі знесилюють, “знекорінюють” (“забувається” питомий контекст, а побачене не освоюється як реальність), спричиняють втому, поглиблюють тривогу, змушують шукати тривкого, надійного, “сили” і “сильного”, причому це навіть не усвідомлюється. У суспільному вимірі як “сила” сприймаються тоталітарні рухи, “чорно-білі” ідеології, “(само)впевнені лідери”.

Знаючи природу втоми “знекорінення”, легше зрозуміти, чому абсолютна більшість так радісно сприймає “промивання мізків”, чому саме зараз так легко обвалилися деякі європейські демократії, чому глобальна медіа-пропозиція така популістська і водночас провладна. 

Не тільки у фізично реалізованих поїздках, а й переміщаючись віртуальними світами або між власними профілями в різних соцмережах, чи й просто переміщаючись всередині соцмереж, сучасна – протеїчна – людина тою чи іншою мірою міняє свою ідентичність, безнастанно перетворюється. Міфічний Протей, здатний набувати якої завгодно подоби, а відтак уникати відповідальності, переставав перетворюватися лише закутий у ланцюги. Тільки будучи “зв’язаним”, протеїчний “знекорінений” мандрівник чи “людина віртуального простору” зупиняється в одному зі своїх втілень, на бодай якоюсь мірою окресленій ідентичності – мімікруючи при цьому відповідно до середовища, яке (зовні) визначає внутрішнє уявлення про “я”, самість. 

Це свідчить про те, як змінився український соціум – і, ширше, як радикально змінилися параметри соціального в планетарному масштабі. Переворот світоглядів і повсякденних практик стався тоді, коли “сильні” (в очах “знекорінених”) перестали бути незламними, дозволяючи собі певну протеїчність (і прагматичну безвідповідальність), коли почали навіть не просто мімікрувати, а переміщатися поміж безконечними ідентичностями, жодна з яких не є значущою, крім “ідентичності, яка забезпечує легітимність”. 

Слабкість інститутів влади і самоврядування без традиції публічного висловлювання і політичного жесту, недолугість комунікації між “закоріненими” і “знекоріненими” через всього лише 5 років після Майдану зумовили суспільний запит на “трошки хаосу” та “лагідну і надійну авторитарну владу” в етичному вакуумі, де нема місця ні тривозі, ні сумнівам. Протеїчність і мімікрування генералізуються суцільним зеленсько-зеленим тлом, що фактично є хромакеєм, як слушно зауважив Андрій Іздрик. 

Усяка мімікрія, а надто в культурі, – функціональна. Усяка мімікрія керується до стійкішої ідентичності. Різні ідентичності протеїчної людини передбачають різні режими сприйняття, різні рівні ототожнення і “занурення”, в тому числі “занурення у фікцію” чи ототожнення з нею. Протеїчна людина епохи соцмереж – “людина без властивостей”: вона дезорієнтована, знесилена мандрами, ковзанням між ідентичностями, тривогою; на її свідомості паразитують технології гібридної війни; вона обтяжена тим, що не встигла змінитися, і тепер ностальгує за своїм “закоріненням”, перебуваючи у непевній, бо занадто новій та динамічній реальності теперішнього часу. “Основна риса культури – те, що людина відчуває безмежну недовіру до іншої людини, яка живе за межами її власного кола”, – писав Роберт Музіль майже рівно сто років тому, а здається, що вже. 

Для українців життя після Майдану 2014 року сповнене непевності та насилля. Не тільки тому, що тоді почалася війна, в якій вбивають не тіла, а мізки. Властивості насилля має самовимушена ностальгія за “закоріненням”. Слабкі, “знекорінені”, є силою сильних, саме в цьому і полягає сила слабких. Але сила “знекорінених” є слабкістю сильних. 

На щастя, ми ще досі живемо всередині незавершеного проекту Просвітництва. Ми ще можемо заново навчитися мандрувати “вкорінено” – як Homo viator із властивостями своєї вітчизни.

 

Джерело: НВ

“Що дасть нам силу?” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.