Постправда нездоланна. Тези зустрічі Центрально-Східноєвропейських ПЕН-клубів у Чернівцях

Цьогорічна реґіональна зустріч Центрально-Східноєвропейських ПЕН-клубів відбулася не як завше у Львові в рамках Форуму видавців, а дещо раніше і в Чернівцях при нагоді фестивалю Meridian Czernowitz. “Токсична пропаганда проти свободи слова: що може література в добу постправди?” – такою була тема дискусії, в якій учасниками стали віце-президент Українського ПЕН-клубу Андрій Курков, президент Австрійського ПЕНу Гельмут Нідерле, членкиня Німецького ПЕНу Зімона Трідер, віце-президент Румунського ПЕНу Каюс Добреску, член Литовського ПЕНу Антанас Йонінас, член Польского ПЕНу Якуб Екер, український медіа-експерт, член ПЕН-клубу Олексій Панич та журналіст Боріс Райтшустер (Німеччина).

Юстина Добуш підготувала короткий конспект цієї розмови.

Першим висловлював свої думки член польського ПЕНу Якуб Екер, який звернув увагу на те, що протягом останніх десятиліть в Польщі вийшло лише дві книжки про мовні маніпуляції, і це є проблемою, адже саме письменники та науковці повинні досліджувати і описувати це явище. Пізніше Екер додав, що після трагедії над Смоленськом у 2010 році так і не було зроблено достатньої кількості журналістських розслідувань та не написано жодної книжки про можливі причини і наслідки цієї події. Така ситуація, на його думку, демонструє байдужість поляків до поняття правди.

Німецький журналіст Боріс Райтшустер натомість наголошував на проблемах всередині Німеччини і зазначив:

Проблема постправди була завжди. Але ми втратили імунітет на Заході, і саме ми, журналісти, також несемо провину за цю ситуацію. Ми думаємо, що винен хтось інший, але насправді винні ми всі. Люди втомились слухати про Путіна, тому вони постійно кричать: “ви брешете!”, адже ніхто не хоче слухати новини про щось, чого слід боятися. Саме велика кількість поганих новин спричинила недовіру і ненависть до мас-медіа. Через це маємо велику тріщину у нашому суспільстві, і це дуже небезпечно, бо журналістів ненавидять саме через те, що вони говорять правду.

Завдання журналістів – не боротись проти чогось, а описувати те, що відбувається. Якщо ми думаємо, що робимо добру річ, коли боремось проти чогось чи за щось, якраз це призводить до зростання недовіри до журналістів. Не можна говорити, що це люди дурні, потрібно займатись самокритикою”.

Гельмут Нідерле додав:

“Хочу підкреслити, я би більше драматизував ситуацію, бо коли австрійські політики запрошують на своє весілля Путіна і показують це по телевізору – це скандал, і мені дуже соромно”.

На запитання Андрія Куркова про те, як повернути довіру до мас-медіа, український медіа-експерт Олексій Панич відповів:

Суспільство має перехворіти недовірою до мас-медіа, тому що цей тренд таки світовий і він відображає деякі процеси в культурі всього ХХ і початку ХХІ століття. Постправда – це не є щось нове. Коли всі мас-медіа говорять свою правду, людям хочеться просто послати всіх під три чорти і не розбиратись з тим, чия правда є таки правдою. Криза мас-медіа починається з того, що людям пропонують надто багато варіантів цієї правди і їм просто важко зорієнтуватись у цьому всьому, адже потрібно ставати експертом і розбиратись, а для цього немає часу.

Правда факту ніколи не існує сама собою. Правда того, що сталося фактично, завжди до нас приходить вдягнена у чиїсь погляди і оцінки. Чи важливо і чи можна обдурювати свого ворога, наприклад, для спасіння людських життів? На війні брехати нормально, тому що не може бути правдою те, що не забезпечує виживання спільноти. Необхідніше, ніж факт, є виживання спільноти. Я не погоджуюсь з Борисом, що журналісти мають тільки описувати події, бо це велика ілюзія. Саме журналісти обирають, що саме і як розповісти світу”.

Натомість Зімона Трідер та Каюс Добреску наводили різні приклади того, як ворожі один до одного сили в США та Німеччині насправді використовують одні і ті самі гасла, інструменти та мову загалом. Каюс Добреску також додав, що ландшафт нових соціальних медіа допомагає поширювати токсичний контент.

Щодо теми письменників та їхньої ролі у боротьбі з постправдою та токсичною пропаґандою, всі учасники дотримувались єдиної думки, що література може так само бути шкідливою і надто агресивною, тому письменникам не варто підтримувати культ війни. З іншого боку, письменники іноді повинні робити крок назад, щоб побачити, що відбувається у суспільстві, адже вони мають дійсно великий потенціал, який є краще структурований для того, щоб проводити ось такі дебати.

Антанас Йонінас натомість наголосив, що, наприклад, литовські письменники, як правило, аполітичні і не активні щодо питань політики, хоча пропаґанда їхнього східного сусіда однозначно відчувається і також наявна у буденному житті. Проте пан Йонаніс підсумував свої думки тим, що у нього насправді значно більше запитань, ніж відповідей. І це висловлювання дуже слушне, адже уся дискусія більше нагадувала обмін історіями про те, як ми всі послуговуємось однією мовою, але так і не знаємо як порозумітись, аніж реальні пропозиції і роздуми, як насправді покінчити з епохою постправди.

Підсумовуючи дискусію, важливим стає розуміння, що постправда існувала завжди. Однак тепер, через більшу владу і можливість впливу мас-медіа на суспільство, нам таки треба починати щось із тим робити. Проте що саме, окрім як виховувати критичне мислення, не знає ніхто.

Фото – Антоніна Вишневська.

Джерело: Збруч

Без категорії