Постання українсько-єврейської ідентичності: Йоханан Петровський-Штерн і його нова книжка

Ірина Славінська

“Вони зробили не просто не найбільш типовий, а просто антитиповий вибір. Це не просто анти-імперський вибір, а вибір культури, яку люди тієї епохи вважають третьорозрядною, антисемітською, звичайно, зґвалтованою у всіх сенсах цього слова, що знаходиться десь там на маргінесах європейської культури”.

У програмі Громадського радіо “Зустрічі” журналістка Ірина Славінська веде розмову з професором Північно-Західного університету Йохананом Петровським-Штерном про книжку “Анти-імперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичности”, що нещодавно вийшла українською мовою у видавництві “Критика”.
– Якби ви мали пояснити людині, яка загалом ніколи з цією темою не стикалася, то про що ця книжка?
– Ця книжка про хлопчиків і дівчаток з російськомовних і ідишемовних родин, які вирішили з причин, які я хотів би обговорити в цій книжці, звернутися до української культури, української літератури. І вони це зробили.
Книжка розглядає цей феномен як певний процес, який починається у 1880-ті роки, тобто наприкінці XIX століття, і продовжується аж до сьогоднішнього дня.
– Це дуже цікаво, тому що існує думка про те, що єврейська культура як одна з пригноблених культур має властивість асимілюватися з великою, наприклад, російською культурою. Якщо ми говоримо про Україну як колоніальну країну, то ідея асоціюватися з українською мовою, з українською культурою виглядає як не найбільш типовий вибір.
– Я сказав би, що не просто не найбільш типовий, а просто антитиповий вибір. Це не просто анти-імперський вибір, а вибір культури, яку люди тієї епохи вважають третьорозрядною, антисемітською, звичайно, зґвалтованою у всіх сенсах цього слова, що знаходиться десь там на маргінесах європейської культури. В таку культуру абсорбуватись, шукати можливості стати кимось у такій культурі – це абсолютно не круто. Але мені був цікавий саме такий вибір.
Ми добре знаємо про євреїв, які в Чехії наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття говорять німецькою мовою і шукають можливості абсорбуватись у німецькомовну культуру. В Бердичеві чи Одесі в ту ж саму епоху вони асимілюються в російську культуру. Цей ряд можна продовжувати…
Мене ж цікавили люди, які з певних причин хотіли б вибрати для себе колоніальну культуру. Чому? Що вона їм дає? Що вони їй дають? Саме ці питання я розглядаю тут.
– Очевидно, що в контексті кінця XIX  століття українська культура не виглядає дуже привабливо, ви вже кілька можливих епітетів окреслили. Але так само антисемітською, на моє око, могла виглядати, та по факту і була, культура російська в Російській імперії. І, наприклад, культура німецька чи польська в рамках Австро-Угорської імперії так само не були найбільш сприятливими для єврейського населення в імперії.
– Саме так. Але в імперських культурах є багато всього. Якщо ми кажемо про російську культуру, то в російській культурі вже до кінця ХІХ століття сформувалась певна дуже міцна потужна традиція філосемітська, і ця традиція розглядає більш нюансовано, а не тільки негативно, російсько-єврейські стосунки, акультурацію єврея в російське середовище тощо. Те ж саме існує в німецькій літературі, у французькій, в італійській, англійській…
В українській літературі такого дуже мало. Загалом майже немає. Є проблемні моменти, коли єврей входить з амбівалентними характеристиками до української культури, до української літератури, але щоб існувала потужна філосемітська традиція в українській літературі – вибачайте, я такого не знаю.
– Тоді переходимо до, напевно, головного запитання, на яке, наскільки я розумію, у цій книжці спробували дати відповідь: що приваблювало тих митців, про яких ви пишете, саме у культурі українській і україномовній?
– Я думаю, що в кожному випадку ми маємо розглянути конкретні ситуації.
Я розглядаю Григорія Борисовича Кернера, свого роді мільйонера зі слободи Гуляйполе, який вирішив зробитись не Коломойським, а новим українсько-єврейським Шевченком.
Розглядаю людину з російсько-ідишемовної родини в Чернівцях, який вирішив також стати не Фрідманом, а українським Симоненком.
Це важливий для них вибір і важливий момент. Що вони шукають в українській літературі?
Я думаю, вони шукають себе, пригнічених євреїв, які не мають повноцінного існування ані в своїй культурі, яка абсолютно задавлена в радянські часи, соціально задавлена за часів Російської імперії. Вони шукають можливість знайти себе в іншій пригнобленій культурі і стати в цій культурі чимось, щоб підсилити себе і підсилити цю культуру.
Це зустріч двох колоніальних культурних середовищ, мов, традицій, світоглядів. І з оцього відбуваються дуже цікаві моменти. Люди, які абсорбуються в українське інтелігентне середовище, не шукають для себе можливості абсолютно позбутися єврейських рис, як це робить, наприклад, Альбер Камю, коли шукає місця у французькій культурі, чи як це робить Франц Кафка, шукаючи для себе німецькомовне середовище.
Це люди, які створюють щось нове і дуже важливе в українській культурі, а саме подвійну ідентичність. І ці подвійні ідентичності маніфестуються в літературі, в художній літературі, в поезії, в прозі, інших текстах. За допомогою цих текстів я намагаюсь окреслити момент подвійної ідентичності, подвійних лояльностей, яка дає можливість привнести в українську літературу єврейську традицію і зробити єврейську традицію україномовною. Це абсолютно непересічна справа.
– Тут хочу перепитати, чи ті митці в момент спроби набути україномовної української ідентичності мислять українську культуру як пригноблену. Це ж часто буває в імперіях: меншини ніби змагаються, кого більше пригноблюють. Коли ти належиш до пригнобленої єврейської меншини, не так легко роздивитися у людях з іншої меншини, наприклад, української, теж тих, хто страждає, хто зазнає утисків.
– Дивіться, один з моїх героїв, один з п’яти героїв цієї книжки – Ізраїль Юдович Кулик, який народився на початку ХХ століття в місті Умань. Він у якусь хвилину вважає себе людиною, яка має докластися до розвитку української художньої культури.
Ходить по селах і малює українські витинанки, писанки. І в нас, до речі, залишилися його скетчі 1908, 1909, 1911 років. А потім він робить в Уманському середовищі охорони пам’яток доповідь, і про цю доповідь пише газета “Рада” в Києві, яку, як ми знаємо, спонсоровану на той час Чикаленком, це одна з небагатьох україномовних газет початку ХХ століття. І вони пишуть, що в Умані такий-то Кулик зробив доповідь про українські фольклорні етнографічні пам’ятки.
І все, там може три рядки, але за цими рядками стоїть, перепрошую, 14-літній Ізраїль Юдович Кулик, якій стає Іваном Юліановичем Куликом. Він пише одну за одною збірки української поезії, перекладає ритми американського музичного фольклору на українську мову, створює першу українську антологію американської поезії…
– Навіщо ця мімікрія під Івана Кулика? Навіщо Ізраїлю Кулику перетворюватись на Івана?
– Ви знаєте, я цьому присвятив 5 сторінок ув книжці, і я не певен, що можу це моментально переповісти і переказати. Він шукає для себе українську ідентичність. І він шукає можливостей стати українським літератором, поетом, діячем. Він ним стає.
Він засновує “Гарт” в Канаді, допомагає створити “Гарт” в Україні, засновує декілька інших пролетарського кшталту організацій, пролетарських літературних організацій в Харкові у другу половину 1920-х років.
Він, коли приїздить до Харкова 1917 року, приєднується до українських більшовиків. Його просить Затонський або хтось інший з числа харківських більшовиків виступити з промовою перед козацьким полком, який вагається, чи залишитись із українськими більшовиками, а чи взагалі піти під московських більшовиків.
І цей маленький рудий із веснянками Ізраїль Юдович Кулик, себто, Іван Юліанович Кулик, вітається з козаками, розмовляє з ними – і вони роблять його головою цього козацького загону. Це такі напіванекдотичні ситуації, але їх багато в моїй книжці.
– Далі в нас є ще 12 хвилин, щоби трохи більше познайомитися з героями та героїнями цієї книжки. Я для слухачів їх назву: Грицько Кернеренко, Іван Кулик, Раїса Троянкер, Леонід Первомайський, Мойсей Фішбейн. Думаю, варто з кожним і кожною з них познайомитися ближче, але спершу поставлю таке, загальне запитання: для цих п’ятьох героїв, про яких ви пишете, вхід в українську культуру був входом в українську мову також? Вони її вивчали, набували, з нею працювали?
– Це дуже цікавий момент. Вони всі вивчали українську мову. Грицько Кернеренко до того, як став Грицьком Кернеренком, живе в стовідсотково російськомовному середовищі в Гуляйполі. Оскільки він єврейського походження, то навіть із грошима не може потрапити до університету в Одесі, Києві, Петербурзі чи Москві, тому що іноді російські чиновники не беруть хабарів, а існує numerus clausus, себто лише 1% євреїв вони візьмуть до університету, а всі інші мають піти деінде.
Тому він їде в Мюнхен, вчиться працювати з інженерією, вчиться займатися речами, пов’язаними з сільськогосподарськими справами, тому що в його тата Бориса Кернера в Гуляйполі є заводик.
І він повертається назад, починає писати українські книжки, починає писати українську поезію, прозу, драматургію, казки. І, звичайно, для нього українська мова – це вивчена українська мова. Читає він чимало, виписує книжки з Києва.

І один із дуже відомих письменників ХХ століття в діаспорі пише мемуар про те, як наприкінці ХІХ він пригадує, що в Гуляйполі була єдина можливість прочитати українські книжки – це попросити їх в борг у Грицька Кернеренка.

– Він працював як своєрідна публічна бібліотека?

– Українська публічна бібліотека, зверніть на це увагу. Я можу продовжувати ці приклади. Звичайно, цікавий приклад Раїси Троянкер з Умані. Вона виросла в ідишемовному середовищі, в неї була традиційна єврейська родина. Як ми пам’ятаємо, наприкінці ХІХ століття 97% євреїв в смузі осілості розмовляли мовою ідиш.

Вона дуже добре знала російську мову, любила російську поезію, возила за собою аж до кінця життя томик Ахматової і томик Гумільова, але, все ж таки, вона почала з української мови, тому що вона закохалась в Сосюру. Це було її друге кохання.
Під впливом Сосюри вона почала писати свої поезії. Потім і під впливом Валер’яна Поліщука, коли приїхала в Харків і потрапила до вчительських курсів вчительського інституту та почала друкуватися в різних українських літературних часописах, газетах і писати українську поезію.
 Як вона вчила українську? От сьогодні в Україні існують, наприклад, безкоштовні чи платні, залежно від контексту, курси для тих, хто хоче її вивчити. Чи в тодішній Умані, чи, можливо, в Харкові, так само було місце, куди можна прийти і повчити мову?
– Я думаю, що ви жартуєте. Не було такого місця. Мову можна було вивчити або з книжок, або з безпосереднього спілкування.
Я знаю, що, наприклад, Іван Юліанович Кулик, коли ще був Ізраелем, Срульом Куликом, бігав до Софіївки, і там грався в козаків-розбійників з хлопчиками, які приходили з навколишніх сіл, від них він набрався української мови. І він про це розповідає в незакінченій поемі “Софіївка”.
В обірваній поемі він розповідає про свою зустріч із українською мовою, з хлопчиками з українських сіл, які були носіями мови. І я думаю, що для багатьох героїв моєї книжки мова була вивченою. Були випадки, коли в якісь епізоди державного антисемітизму в Радянському Союзі цих людей цькували.
– За українську мову?
– Наприклад, Ілля Шльомович Гуревич, який став Леонідом Первомайським, зазнав нападок із боку Миколи Шеремета, був такий комсомольський поет, про якого Первомайський ще 1927 року писав: “Шеремет – поет? Не поет Шеремет!”.
1957 року Шеремет вирішив написати декілька мерзотних статей, виступити з полемікою проти Первомайського на зборах Спілки письменників. І він звинуватив Первомайського у тому, що він не соловейко, а “подкидыш”, що він за маскою українського поета приховує свою ганебну істоту безродного космополіта. І Первомайський йому відповів нейморівно сильно, і про це є 10 сторінок в книжці.
– Можливо, давайте трохи більше розкажемо про вже згаданого Леоніда Первомайського та про Мойсея Фішбейна. Я пам’ятаю, що в передмові ви пишете про їхній зв’язок, про своєрідну спадкоємність.
– Для мене було важливо не тільки розглянути певні епізоди зустрічі єврейських хлопчиків і дівчаток з українською літературою, мовою і поезією, але також переконатися і переконати читача та, звичайно, рецензентів своєї книжки, що йдеться не про випадкові моменти, а про традицію.
– Тобто, своєрідну спадкоємність і обмін між поколіннями, якщо так можна сказати?
– Звичайно. В кожному з цих поколінь ми бачимо не тільки одну фігуру. Якщо ми подивимось, кого Іван Якович Франко друкує в “Літературно-науковому віснику”, то побачимо, що у Франка на початку 1900-х років виникає декілька людей з єврейськими іменами, які дописують статті, поезію, прозаїчні твори і також переклади.
Серед них є Грицько Кернеренко. Коли Кулик починає писати свої перші твори, а свій перший твір він написав в тюрмі польській, він називався “Мої коломийки”, то саме з цими “Коломийками” він приходить до української літератури.
Навколо Троянкер і Первомайського були десятки людей єврейського походження, які приходять до українського інтелігентного середовища, стають його частиною. Я можу згадати, звичайно, і такого геніального шевченкознавця як Єремія Айзеншток, і такого дуже хорошого літератора, літературного критика як Володимир Коряк. Цих людей чимало. Ми можемо продовжити цей ряд, коли йдеться про Фішбейна в 1960-ті роки. Навколо Фішбейна, може, сотні людей єврейського походження, які прийшли в літературу, і ми можемо говорити про тисячі тих, хто захищає Україну, український вибір, анти-імперський вибір на Майдані і 2004 року, і 2014 року.
Це контекст кожного з них. Між ними є і безпосередні зв’язки. Так, звичайно, Кулик знає Троянкер. Кулик допомагає стати на ноги Голованівському і Первомайському. Їх не треба штовхати, вони достатньо талановиті люди, але саме він приводить їх до ВУСППУ і допомагає увійти в українську літературу, знайомить їх з редакторами різних часописів.
Первомайський наприкінці життя знайомиться з Фішбейном. Ми бачимо цю традицію. Але мало хто з цих людей знав про Кернеренка, але Кернеренко – це абсолютно міфологічний персонаж, більше, ніж життя, як кажуть англійською мовою, який заслуговує своєї окремої монографії.
– Я пам’ятаю розмову з Йосифом Зісельсом. Ми говорили про постання такої ідентичності як українсько-єврейська ідентичність. І пан Йосиф посилався зокрема на досвід роботи дисидентів, на досвід співпраці кіл тих, кого звинувачували в українському буржуазному націоналізмі, і тих, кого звинувачували у сіонізмі. Чи можна говорити про на матеріалі вашого дослідження про формування українсько-єврейської ідентичності, єврейсько-української ідентичності? Слова можна переставляти словами, але суть, напевно, від цього не зміниться.
– Я думаю, що саме про це йдеться у книжці номер 1. А книжка номер 2 – про зустріч українських дисидентів з єврейськими дисидентами, яка допомагає єврейським дисидентам стати сіоністсько налаштованими дисидентами і зрозуміти, що таке національні цінності. Це наступний книжковий проект, і я сподіваюсь, що коли книжка вийде, я знов опинюсь у вас в цій кімнаті [радіостудії], і ми поговоримо про неї.
Я поговорив про цю тему в розділі про Мойсея Фішбейна, показавши, що він, власне, серед цих дисидентів і… він належав до кола цих самих дисидентів.
Так, йдеться про українсько-єврейську ідентичність, і я думаю, що треба сказати, що будь-яка культура тримається завдяки багатству цих подвійних, потрійних ідентичностей, які цю культуру збагачують, привносячи до неї інші етнонаціональні традиції і намагаючись вписати ці традиції. В нашому випадку в український контекст.
Згадайте Освальда Бурґгардта, який приходить з певної традиції, і вирішує, що не треба йому з цим чудовим, таким красивим, звучним іменем додаватися до німецької традиції – він стає Юрієм Кленом.
Згадайте про поляка Вацлава Липинського, який вважає, що йому не треба бути черговим польським націонал-романтиком, а він стає одним з трьох головних фігур в розвитку української національно-політичної думки.
Власне, отакого кшталту речі, німецько-українські, польсько-українські, російсько-українські, вони дуже важливі для того, щоб збагатити будь-яку культуру.
– Вибір української ідентичності осмислюється, рефлексується і називається анти-імперським, чи це вже ваша інтерпретація?
– Ви знаєте, коли я думав, як мені це назвати, чи є в моїх героях і в текстах, які моїми героями написані, певний спільний знаменник, якось ця назва прийшла дуже швидко. Для більшості з них вибір був осмислено не імперським, позаімперським, анти-імперським. І це був вибір національно-демократичної культури, а не культури титульної нації, який пов’язаний з російською мовою, з інститутами насильства.
Це важливий момент, ідеться про те, щоби асоціюватися, ідентифікуватись з жертвами. Це дуже яскраво у Первомайського, це дуже яскраво у Фішбейна. Інші мої герої підходили до цієї теми з різних боків.
Коли Кернеренко каже, що його цькують, що його не приймають в українське середовище, що над його незграбною українською мовою сміються, то каже: “Тебе ж, Україно моя, я буду вік кохати, бо ти хоч мачуха мені, а все ж ти мені мати”.
Розумієте, для єврея з Гуляйполя у 1880-ті роки сказати таке – це просто закарбувати це на віки вічні. Це дуже важливий крок, і його етичні виміри, його культурні виміри нам ще треба по-справжньому оцінити.
Без категорії