Поки ще не все втрачено

Опубліковано: 12.10.2019,  Переглядів: 32

Наталка Сняданко

Наталка Сняданко

 

Таких слів, як “емоційне вигорання”, “ресурсний стан”, “емпатія”, “знецінення” і багатьох інших, без яких сьогодні обходиться рідко який пост у соціальних мережах, не вживали у дворах поміж багатоповерхівками спальних районів, де проходило наше дитинство і юність. Таких слів не вживають там і досі, хоча дитинство і юність більшості дітей тепер проходить не у дворі, а в дорозі поміж репетиторами, гуртками та іншими розвиваючими заняттями.

Комусь здається, що це погано, бо діти повинні рости, спостерігаючи за тим, як краплі дощу наповнюють калюжу, а не намагаючись вивчити англійську і кілька мов програмування ще у дитячому садку. Інші вважають, що це чудово, бо дасть країні освічених фахівців, а не пасивний і на все згодний електорат, “вічно здивоване стадо”, за влучним висловом Ноама Чомскі. Ще хтось хотів би уникнути крайнощів і дати дітям як повноцінну освіту, так і можливість споглядання калюжі. Бо освіта дасть їм кращі можливості для працевлаштування, а здатність до споглядання дозволить зберігати емоційну рівновагу. 

Це повна протилежність до того досвіду, який здобули попередні покоління: ті, які виросли у дворах, закінчили школи і вузи, де треба було просто “відсидіти”, “здати на оцінку і забути”. А потім починалося доросле життя, і у ньому раптом виявлялося, що всі здобуті у школі та вузах “знання” нікому не потрібні, а натомість потрібні зовсім інші – здобувати їх доводиться самотужки, паралельно із зароблянням грошей, вихованням дітей, спробами вижити у непростих побутових умовах пострадянської дійсності.

Споглядання калюж теж виявилося недостатньо ефективною терапією проти необхідності долати травми авторитарного домашнього та інституційного виховання. Звідси і відчайдушні спроби зробити все по-іншому у вихованні власних дітей, дати їм лише потрібне, лише корисне, лише правильне. Точніше, те, що вважаєш корисним, потрібним, правильним. Вважаєш суто теоретично, бо ж власний досвід – це зайве, шкідливе, неправильне, перевантажене і травматичне.

Це передавання власним дітям того, чого не досвідчив сам, часто грішить авторитаризмом, надмірною пасіонарністю новонавернених і, ясна річ, не завжди проходить успішно. Багато-хто вважає це поганим і прагне до ідеального батьківства, що завершується емоційним вигоранням, депресіями і зневірою, бо ідеальне батьківство апріорі неможливе. Як неможливе ідеальне суспільство. 

Прагнення до ідеального суспільства і така ж полярність поглядів стосовно того, яким воно має бути, також є характерною ознакою нашого часу. Радянське і пострадянське виховання навчило нас бачити світ у чорно-білих категоріях, коли є “чужі” і “свої”. Чужі завжди мають іншу думку, а свої – однодумці. Причому однодумці завжди і в усьому. Толерантність до іншої думки – це поняття ще більш чуже для пострадянського простору, ніж названі на самому початку. 

Брак цієї толерантності є однією з причин, які змушують нас зараз відчувати себе на постійно розгойданих емоційних качелях, поміж “перемогою” і “зрадою”, часто навіть у стосунку до однієї і тієї ж новини. Визволення українських політв’язнів – це перемога? А якщо ціна буде надто висока, тоді це зрада? А яка ціна може вважатися нормальною? Де цінник?

Прийняття Закону про мову – це перемога? А якщо тепер усіх примусять вчити українську? Це зрада?

Але повернімося до емоційного вигорання. Останнім часом мало хто не помічав за собою його ознак. Вигоріли всі, всі втомилися жити у стані тривалого емоційного напруження, страху, стресу, без жодних перспектив на нормалізацію ситуації. Ця “нормальність” є ще однією загадковою категорією, до якої ми всі так затято прагнемо, але реального досвіду якої фактично ні в кого немає. Ну бо чи можна вважати нормальною летаргію радянського часу, а повзучу депресію пострадянського хаосу, це перманентне очікування гіршого і ще гіршого?

Постійні інфляції та гіперінфляції, курс долара, який знає кожна бабця на базарі, махінації з нерухомістю, кредитами, депозитами, постійні схеми, за допомогою яких тебе намагаються “розвести” і “киданути”. Нас легко переконати у тому, що завжди може бути ще гірше, але ми дуже недовірливі, коли чуємо про “покращення”. У цьому слові нам відразу ж відчувається підвох, обман, чергова “зрада”, яку намагаються замаскувати під перемогу. 

Як посеред цього всього відновити і зберегти ресурсний стан, як позбутися перманентного вигорання? Де ці психологи, навчені допомагати нам долати специфічно наші травми? Навряд чи варто сподіватися на готові рецепти, на якусь універсальну модель, успішно випробувану деінде і стовідсотково ефективну. Шлях, який веде до успіху – це радше блукання навпомацки, крок уперед, два назад, падіння, помилки, невдачі, а тоді найважче – намагання переконати себе, що все це насправді і є успіх. 

Нам дуже важко дається уміння зауважувати і цінувати позитивне, дрібні здобутки, які поволі змінюють наше життя на краще. Ми зафіксовані на невдачах, недоліках, прорахунках. Ми підсвідомо очікуємо провалу, бо кількість травм у нашому індивідуальному та історичному досвіді суттєво перевищує кількість перемог, здобутків, того, чим варто пишатися. Але це не означає, що такого зовсім немає. 

Варто лише порахувати, як часто ми вживаємо слово “корупція”, ступаючи цим щоразу назустріч «зраді», і як часто повторюємо собі, наприклад, про те, що тепер ми можемо вільно пересуватися по Європі, а ще кілька років тому про таке навіть і не мріяли. А кожна згадка про позитивні зміни у нашому житті – це крок назустріч “перемозі”. 

Ми не віримо владі, і маємо на це купу підстав. Ми часто вважаємо, що “все одно”, кого обирати, бо “всі вони однакові”. Але при цьому забуваємо, що обираємо їх таки ми, і ми виганяємо їх геть, коли вже стає несила терпіти. Тепер залишилося навчитися контролювати їх поміж цими двома періодами. Формування громадянського суспільства, яке відбувається у нас зараз, схоже на прорізання зубів – болюче, травматичне, зі сльозами і безсоннями, але неминуче як етап повноцінного розвитку. Далі настає етап правильного доглядання за цими зубами і вміння ними користуватися. 

Волонтери вигоріли, бо втомилися працювати на громадських засадах? Це погано? Так, але це означає, що час перетворити волонтерські організації на державні інституції, але перед тим потрібно, щоб державні інституції у нас нарешті перестали просто існувати і “освоювати кошти”, а нарешті запрацювали як слід. 

У нас неякісна освіта, тому кожен, хто може, намагається здобути її за кордоном, де здебільшого потім і залишається. Це погано? Так, але це означає, що потрібно не розпачати з цього приводу, а реформувати систему освіти і створювати в Україні привабливі умови для ведення бізнесу і створення нових робочих місць. 

У нас немає якісних ЗМІ, у культурі домінує комерційний контент, а опінієтворчий, нішовий, такий, що потребує державної підтримки, вимирає. Це погано? Так, але ми вже почали про це говорити, це помічати, а отже, треба шукати можливості для змін. Зрештою, створення Українського культурного Фонду, Інстутуту книги, пожвавлення книговидавництва, кінематографа та інших сфер культури завдяки введенню мовних квот та інших реформативних спроб – це те, що ми можемо повторювати собі у моменти, коли потрібно відновити ресурс і знайти сили рухатися далі. 

Наше чорно-біле уявлення про суспільство великою мірою береться від незнання того, як формувалися інші демократичні суспільства, скажімо, у Європі. Ми не знаємо, скільки зусиль активістів, організацій і просто звичайних громадян знадобилося для того, щоб виникли і запрацювали як слід інституції, щоб закони не лише приймалися, а і виконувалися, щоб права людини, свобода слова, безпека, протидія насильству – були не лише словами, а й реальністю. 

Нам часто хочеться, щоб наше суспільство якомога швидше стало ідеальним, таким, яким ми його вимріяли і яке, без сумніву, заслужили. Але не буває ідеальних суспільств. Бувають лише такі, якими їх створено. І тут усе залежить від нас. Від того, наскільки швидко ми зможемо навчитися рухатися вперед у тому темпі, у якому виходить. А коли не виходить – робити перерву, віддихуватися, відновлювати сили і рухатися далі, пам’ятаючи, що успіх – це сам процес: поки він триває, доти ще не все втрачено.

Джерело: НВ

“Що дасть нам силу?” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.