PEN International: #режимконгресу, або Експерименти над правдою в Індії

80 ПЕН-центрів плюс кілька потенційних, 200 делегатів, представники ICORN, незалежні дослідники й акредитовані обсерватори, великий перекладацький пул і що вони наекспериментували за тиждень в Індії – колонка Ольги Мухи, координаторки 84-го Міжнародного ПЕН-Конгресу в індійському місті Пуна.

«Конгрес – це коли ти зустрічаєш свій Inbox наживо», – влучно зауважив делегат чи то з баскського ПЕН чи то з канадського. А потім глянув на мене й додав: «А дехто ще й Outbox».

Я прийшла у PEN International 3 місяці тому, щоби підхопити й нести далі. Тож усі плани, домовленості й узгодження (чи неузгодження) були для мене новими, а деколи й вражаюче несподіваними, як з логістичного боку, так і з боку сенсової перспективи.

Для початку, як писала Віка Амеліна, тут усе до біса серйозно. Це відрізняється від з’їздів Мережі креативних міст ЮНЕСКО, з якою я працювала попередні роки, передовсім людьми. Якщо там збираються здебільшого культменеджери та письменники, заточені під промоцію літератури й advertising, такі як ти сам, то тут – люди з життєвими історіями, складними й важкими історіями, і лише потім письменники.

Вони носять ці історії в собі, у своїх книжках чи розслідуваннях, ховають на персональних сторінках Вікіпедії чи приховують ще ретельніше. Певне, кожен третій – у чорних списках, кожен четвертий має досвід за ґратами; дехто приїхав під вигаданим іменем із міркувань безпеки. У дискусіях у барі після засідань спокійно вставляють фрази на кшталт «коли я сиділа, то останній десяток років важила не більше 40 кг». І водночас, у них немає надриву, надломленості, а є якийсь вселенський спокій і правда.

«Experiments with Truth: Freedom, Truth, Diversity» – саме такою була тема 84-го Міжнародного конгресу PEN International, що відбувся у місті Пуна, штат Махараштра у Південній Індії, наприкінці вересня цього року. За 2,5 години перельоту від Делі на південь ви опиняєтеся у «Оксфорді Сходу» – галасливому, багатонаціональному й за індійським канонами дуже ліберальному місті, де навчається найбільша кількість студентів у Індії.

150-річчя від дня народження людини Великої Душі (Махатми) святкується аж 12 місяців – від жовтня 2018 до вересня 2019 року. Сама тема конгресу завертає до головного героя-натхненника – людини, яку за опитуванням ВВС у 2000 році британці назвали людиною тисячоліття.

Автобіографія Махатми Ганді, що має назву «My Experiments with Truth», стає центральним символом відкриття конгресу: кожен ПЕН-центр отримує важкий том із рук працівників PEN International та індійської команди.

На чолі усього доктор Ганеш Деві wise man. Так, його звуть як того карколомного слоноголового бога, покровителя удачі й мудрості. Мудрість його злегка із патріархальним відтінком, але для Індії це норма. Революційно, що він слухає мене й прислухається.  Він працює 20 годин на добу, контролює усе, зумисне до конгресу видав книжку, підготував звіт про лінгвістичне розмаїття Індії, уклав план перекладів понад 60 європейських книжок і неабияк розворушив перекладацьку спільноту. Усюди його супроводжує вірна дружина, і, здається, я одна з небагатьох, кому пощастило чути її голос.

Тим часом індійська команда зруйнувала всі стандарти й стереотипи конференційного обслуговування. Жодного підпису (оплатити конференційний внесок вдалося лише в останній день, не без зусиль), відсутність reception desk (never again) – делегатів по прибуттю відвідували волонтери, які приносили матеріали просто в номер, нещадно плутаючи бейджі. Але що ж там, коли йдеться про індійську гостинність, точність не входить у цю систему координат. My friend – звертаються індуси до всіх, зрештою, сам Ганді писав так у своїх листах до Гітлера, вмовляючи його не розпочинати Другу світову. Наприкінці, попри усі cultural things, як британці толерантно звуть усе незрозуміле чи неприйнятне, пізніше ми таки розстанемося друзями.

Але давайте про роботу, хоч сесії й закриті.

28 резолюцій – абсолютно рекордна (й шокуюча, щиро кажучи) кількість, яку було прийнято цього року. Основна увага в питанні забезпечення свободи слова була спрямована на Угорщину, Венесуелу, Нікарагуа, Еритрею та Китай. Однією із найбільш болючих тем було питання ксенофобії й атак на журналістів.

До речі, за місяць до нашого численного візиту поліція Пуни вдерлася до домівок 8 активістів та 2 журналістів по усій Індії, конфіскувавши їхні гаджети й вимагаючи паролі від усіх профілів у соцмережах. Цікаво, що і тут не обійшлося без «перекладацького трюка».

Поліція пред’являла ордери лише мовою мараті, не показуючи англійської версії. Більшість оскаржених не могли не те що протестувати, вони не могли прочитати й зрозуміти, що там написано! Англійський варіант, тим часом, зумисне приховувався поліцейськими, натхненними до боротьби із «ненависними лінгвістичними» (Такий от урок «постколоніальної двомовності», що, як стверджує професор кафедри культурології Університету англійської та іноземних мов Хайдарабад М. Мадхава Прасад, «демонструє, як англомовний світ може приймати закони й нав’язувати їх через вертикально організований процес, тоді як на горизонтальному рівні відносин між мовними світами існує поширена практика обману, навмисного утримання інформації через «стратегічний код» перемикання мов та інших недобросовісних і незаконних дій державних функціонерів». П’ятеро із них були заарештовані, й лише одного звільнено за постановою Верховного Суду.

Немало питань на засіданнях Генеральної Асамблеї та профільних комітетів викликали резолюції щодо еміграційної політики й прав корінних народів. Суттєву увагу делегати приділили досі неіснуючому в українській юридичній практиці питанню кримінальної дифамації, себто поширенню про особу неправдивої інформації, яка принижує її честь та гідність, завдає шкоди діловій репутації та відповідальності за такі дії. Резолюційний процес продовжується, бо саме тепер центри надсилають ухвалені положення до Міністерств і профільних інституцій у своїх країнах, рекомендуючи враховувати їх при встановленні відповідної політики.

По Індії було підготовлено одразу два звіти: суто лінгвістичний та про стан свободи слова, який ми про всяк випадок оприлюднювали в останній день, щоби дати можливість більшості делегатів покинути країну до можливої реакції місцевої влади (о так, наша служба небезпечна й ризикована!)

Цьогоріч закрили (чи то пак визнали «неіснуючими») два центри (Алжир та Іспанія) та відкрили п’ять нових: ПЕН Капо Верде (делегатка якого не долетіла через візові питання), Гвінея Бісау (його просто вислали додому з летовища без права подзвонити будь-кому), ПЕН Ірак (хлопці, я у захваті!), третій австралійський і дуже цілеспрямований ПЕН Перт (західна Австралія) та найскладніше голосування цього конгресу – новий Московський центр.

Йому передувала розсилка вельми ганебного листа від Російського ПЕН-центру, який, насправді, лише полегшив нашу роботу, бо найпопулярнішою реакцією делегатів на його прочитання було «so disgusting!» До речі, після оприлюднення звіту щодо стану свободи слова в Росії, підготовленого за залучення членів новоутвореного центру, Російський ПЕН вийшов із новою хвилею істерики, щоправда, вона стає вже нудною, бо параграфи, як і жадані аплодисменти, повторюються від листа до листа.

Одним із центральних заходів став вечір, присвячений Олегові Сенцову із переглядом фільму The Trial (2017; реж. А. Куров). Олег Сенцов став обличчям кампанії PEN International Empty Chairs, що охоплює імена «silenced, but not forgotten» із різних країн світу.

Публічна програма й кілька спецпроектів – суто індійського масштабу. Зустрічі делегатів у понад 20 культурних й освітніх інституціях, багатомовні поетичні читання, перекладацький Speed Dating (це ми влаштуємо і наступного року, начувайтеся!), друк спеціально підготовленої під конгрес книжки із перекладами 20 авторів, записи PEN Voices оригінальними мовами, аж до неймовірної WARI-процесії, у якій взяло участь щонайменше 6 тис. студентів, що несли таблички «Свобода. Істина. Розмаїття.» усіма мовами світу. Одним із найбільш вражаючих заходів стало висаджування Лінгвістичного парку в університеті Пуни, дерева якого заговорять (серйозно, вони записали голоси!) мовами делегатів, які їх посадили.

It’s India, панове! – в якийсь момент, коли мені  дозволили керувати тук-туком у цьому шаленому трафіку, я просто перестала дивуватися. Що ж, зустрінемось наступного року, кажуть, на Філіппінах теж є з чим експериментувати.

Авторка: Ольга Муха, Congress Coordinator (PEN International)

Джерело: Читомо

Фото: Kabeer Palshikar

 

 

Без категорії