Олег Сенцов. Вільна людина

Опубліковано: 29.05.2019,  Переглядів: 255

Український кінорежисер, сценарист, письменник. Лауреат Премії імені Андрія Сахарова за свободу думки, Премії Американського ПЕН імені Барбари Ґолдсміт “Свобода писати”, Національної премії України імені Т. Шевченка. Незаконно ув’язнений Російською Федерацією з травня 2014 року.

На площу Республіки в Парижі приходять зо два десятки молодих людей – хлопці та дівчата. Розставляють камери та освітлення, перевіряють звук, розкладають чорне режисерське крісло. Схоже, тут будуть знімати фільм. Актори роблять останні приготування. Асистентка режисера підносить над головою “хлопавку” все готове до зйомок. Чекають лише на команду режисера. На площі панує тиша. Сплеск так і не лунає. Режисерське крісло – порожнє. Режисера немає.

Це – мистецька акція на підтримку кінорежисера та письменника Олега Сенцова і всіх українських в’язнів Кремля, яка відбулася в середині квітня в Парижі, а згодом і в багатьох інших європейських містах. Її організували студенти Української академії лідерства в рамках глобальної кампанії #SaveOlegSentsov. Так вони нагадали, що минуло вже п’ять років, як російські спецслужби незаконно затримали Олега Сенцова, і що майже сотня українців сьогодні є політв’язнями у Російській Федерації.

Олег знімає кіно

Наприкінці серпня 2008 року 17-річна Анастасія Чорна прийшла у Сімферополі на кастинг акторів для фільму “Гамер”. Її привело туди не лише бажання зіграти в кіно, а й цікавість. Анастасія пригадує, як здивувалася, що хтось у Криму взявся знімати фільми. На кастингу вона познайомилася з Олегом Сенцовим – режисером “Гамера”.

Олег справив на мене чудове враження. Він дуже кремезний чоловік, фізично великий, я подивилася на нього і подумала: “О, так це він збирається знімати кіно”. Це було дуже дивно, тому що важко було уявити, що хтось знімає кіно у Криму, ще й за власні кошти, розповідає Анастасія, яка згодом стане асистенткою режисера з кастингів, акторкою і подругою Сенцова. – На пробах Олег дав мені завдання поговорити з хлопцем так, наче ми давно знайомі. А виявилося, що ми з цим актором і справді були знайомі. І Олег дуже сміявся з цієї ситуації”.

Олег Сенцов на зйомках свого першого повнометражного фільму “Гамер”. Фото Євгенії Врадій

Тривалий час Олег мав успішний бізнес – найбільший у Сімферополі комп’ютерний клуб. У той час далеко не в кожному домі стояв комп’ютер, тож клуб став місцем зародження кримського кіберруху. Він і сам був відомим місцевим кіберспортсменом, мав досягнення й авторитет у цій сфері, організовував змагання, виховував гравців. Втім, поступово Олег втрачав інтерес і до комп’ютерних ігор, і до власного клубу, натомість дедалі більше цікавився кінематографом. У нього вже були ідеї, які, як він вважав, найкраще може передати саме кіно.

2008 року Сенцов став співзасновником кінокомпанії “Край Кінема”. Зняв дві короткометражки – “Добре ловиться рибка-бананка” і “Ріг бика”. Написав сценарій і взявся за “Гамера”. На той момент Олег не мав ні профільної режисерської освіти, ні особливого досвіду в кіно, ні технічної бази, ні фінансування. Але це його не зупинило. 2012 року Олег продав свій комп’ютерний клуб і машину, а отримані кошти – 20 тисяч доларів – вклав у фільм.

“На знімальному майданчику Олег був дуже суворим, тому що працював на результат, у нього не було другого шансу зняти цей фільм. Він був вимогливим і до нас, і до себе, – згадує Анастасія Чорна. Робити все потрібно було ідеально і просто зараз. Але важко не було. Згодом, працюючи з ним, я помітила його любов до людей. Йому дуже цікаво спостерігати за людьми, ставити питання, спілкуватися”.

“Гамер” перший повнометражний фільм Олега, його режисерський дебют. Це стрічка про провінційного геймера Косса, який живе у маленькому містечку з мамою. Та одного дня його помічають, запрошують на міжнародні змагання, де Косс посідає друге місце. Всі ролі у “Гамері” зіграли непрофесійні актори.

“Олег – людина, яка може дивитися на світ поглядом дитини. Він – дорослий чоловік, який пережив немало важкого і страшного, але я досі бачу в ньому цю цікавість до світу. А ще в його очах – всесвіт, який хоче вирватися назовні. Цим він мене під час знайомства й зацікавив. Не натиском чи цілеспрямованістю, а тим, що має що сказати світові й шукає для цього різні засоби”, – розповідає Євген Черников, актор і друг Олега Сенцова.

Відзнятий фільм Олег показав продюсерці Ользі Журженко. Вона надіслала “Гамера” представникам українських та європейських кінофестивалів, дехто стрічкою зацікавився. Українська прем’єра відбулася у жовтні 2011 року на кінофестивалі “Молодість”, але особливої уваги до себе не привернула. 2012-го стрічку показали на Роттердамському міжнародному кінофестивалі, на кінофестивалі GoEast у німецькому Вісбадені, а також на Одеському міжнародному кінофестивалі, де “Гамер” отримав кілька відзнак.

Режисер залишає знімальний майданчик

Навесні 2014 року Олег Сенцов готувався до зйомок свого другого повнометражного ігрового фільму “Носоріг”. Це історія про досвідченого бандита з 90-х, якому довелося пережити чимало трагічних подій, після чого він вирішує переосмислити своє життя. На той момент проект фільму отримав кілька відзнак, здобув інтерес продюсерів та хороше фінансування. Усе вказувало на те, що на стрічку чекає успіх.

Олег Сенцов на знімальному майданчику. Фото Євгенії Врадій

“Уже був проведений кастинг, сформована знімальна група, вибрані локації. З партнерами підписали всі договори, згадує Ольга Журженко, продюсерка “Гамера” і “Носорога”. Все було готове для зйомок. Влітку, а то й раніше, ми мали розпочати. Але Олега затримали”.

Тієї весни повним ходом розгорталась окупація Криму Росією. На вулицях кримських міст з’явилися російські військові, почали зникати люди, які виступали проти російської агресії. Українські військові частини були заблоковані, відбувся так званий референдум, пролилася перша кров – російський снайпер убив українського військового Сергія Кокуріна. Зник, а потім був знайдений закатованим і вбитим кримськотатарський активіст Решат Аметов, який виступав проти окупації Криму Росією.

Олег повернувся до Криму з Києва, де брав активну участь у Майдані. Друзі пропонували йому лишитись у столиці, але у Криму на Олега чекали двоє дітей – донька Аліна і син Владислав, яким на той момент було 12 і 9 років. Вони були дуже близькі з Олегом (після його затримання про Аліну і Владислава дбає їхня бабуся – Олегова мати). Крім того, Олег розумів, що мусить повернутися, щоб уже тут, удома, чинити спротив російській окупації.

“Він разом із друзями підтримував українських військових у захоплених частинах, передавав їм їжу та необхідні речі, згодом допомагав вивозити їхні родини на материкову Україну, – згадує Євген Черников. Ще з перших днів березня почали зникати люди, їх саджали “на підвали”. Олег і його друзі намагалися їх знайти, витягнути звідти”.

Євген розповідає, що Олег прекрасно розумів, наскільки небезпечною була їхня діяльність.

“Захоплення Криму – це було справді страшно. Ми усвідомлювали, що нас можуть убити, викрасти. І що ми, залишаючись у Криму після “референдуму”, перебуваємо у великій небезпеці. Ми були готові до того, що можемо померти. Але ми не могли передбачити, що когось із нас можуть звинуватити в тероризмі і посадити на двадцять років. Ми ж не займалися тероризмом, ми просто обстоювали свою країну, свою громадянську позицію та ідентичність”, – розповідає Євген.

Анастасія Чорна згадує: події, які відбувалися у Криму навесні 2014-го, були страшними, але все одно до кінця не вірилося, що це насправді і надовго. Втім, дуже швидко люди з проукраїнською позицією побачили всю небезпеку ситуації: коли почалися арешти активістів, коли люди просто почали зникати.     

 “Я і більшість моїх друзів покинули Крим одразу після цього “референдуму”. Тому що ми розуміли: залишатися там – небезпечно. Туди прийшла Росія”, – розповідає Анастасія.

Журналістка Катерина Сергацкова, яка тривалий час жила у Криму, а згодом активно висвітлювала анексію півострова, згадує: “Я до останнього не вірила, що анексія відбудеться. Я думала: ок, зараз “референдум” відбудеться, але всі побачать, що він несправжній. Нічого не станеться. Але потім, коли я їздила Кримом і бачила, як захоплюють українські військові частини і кораблі, зрозуміла, що це кінець, що нам уже ніхто не допоможе”.

Коли українські військові почали виходити з півострова, Олег активно допомагав їм. Він організовував і координував вихід військових і їхніх сімей, декого вивозив власною машиною.

“Але сам залишився у Криму, – згадує Катерина Сергацкова. – Востаннє ми з Олегом побачилися на початку травня 2014 року. Ми зустрілися просто на вулиці, й Олег сказав, що за ним постійно стежать і що краще нам не бачитися, не контактувати, бо тут стає небезпечно”.

А ввечері 10 травня 2014 року російські силовики забрали Олега Сенцова. Викрали з подвір’я його будинку. Коли це сталося, він саме повертався з прогулянки з родиною. Його били та катували. В Олеговому домі провели обшук. Сенцов устиг скинути Катерині коротке повідомлення , що його затримали. На ранок друзі розпочали пошуки.

З моменту арешту Олега Сенцова минуло вже п’ять років

“Це була третя чи четверта ночі. Олег надіслав мені смс, що до нього прийшли з ФСБ, що його арештували. Я одразу почала дзвонити своїм друзям, його друзям, всім нашим знайомим”, – згадує Катерина.

“Я боявся, що ми його просто не знайдемо, що Олега вб’ють і ми ніколи не знатимемо, що з ним сталося, – розповідає Євген Черников.Коли ми дізналися, що Олег у ФСБ, стало легше, бо він – живий. Ми тоді не думали, що все може аж на таке обернутися, ми вірили, що його швидко відпустять”.

Олега кілька днів тримали у колишній будівлі СБУ в Сімферополі, а потім етапували до московського СІЗО “Лефортово”. У цей час на російських каналах вийшли сюжети про те, що Олег Сенцов – терорист.

“Їм потрібно було зробити якусь показову історію з “фашистами-бандерівцями”, яких вони зараз каратимуть на очах усього Криму та Росії. І стаття “тероризм” – це щоб залякати всіх. Це дуже страшна стаття і покарання за неї теж страшне – двадцять років, – розповідає Анастасія Чорна. – Олег їздив на кастинги по всьому Криму, давав інтерв’ю. На рівні півострова він був людиною досить медійною. І він відкрито підтримував Україну і засуджував анексію. Я думаю, що російські силовики знали, що Олег допомагає військовим, що має зв’язок із Майданом. Але вони точно не очікували, що буде стільки галасу, що весь світ вимагатиме звільнення Олега”.

Згодом, уже у російському суді, Олег Сенцов розповість про пережите ним у ті дні.

“Мене кинули в мікроавтобус, з мішком на голові привезли в будівлю колишнього СБУ на Івана Франка. Почався дуже жорсткий допит, мене запитували, кого я знаю з активістів, хто збирався підривати пам’ятники. Мене почали бити ногами, руками, кийками, лежачи і сидячи. Коли я відмовився говорити, почали застосовувати удушення. Мене душили пакетами. Душили чотири рази, – згадував Олег під час одного із судових засідань. – Я багато разів бачив це в кіно і не розумів, як люди на цьому ламаються. Але це дуже страшно, ваша честь. Вони погрожували зґвалтувати мене кийком, вивезти в ліс і там закопати. Години через чотири вони втомилися і повезли мене на обшук. Тільки там я дізнався, що це співробітники ФСБ. Вони там очікували побачити терористів і зброю, а знайшли тільки мою дитину вона була присутня під час обшуку, про що у протоколі не йдеться. Знайдені гроші це гроші моєї кінокомпанії для зйомок фільму “Носоріг”.

Процес

У травні 2014 року в Сімферополі також були затримані Геннадій Афанасьєв, Олексій Чирній та Олександр Кольченко. Усім було висунуто звинувачення у підготовці терористичного акту. Начебто у квітні того року вони готувалися підірвати саморобними вибуховими пристроями меморіал Вічного вогню в Сімферополі та пам’ятник Леніну, а також підпалити офіси організації “Русская община Крыма” та представництва партії “Единая Россия”. 

Згідно з версією російського слідства, у Криму діяла терористична група, до складу якої входило кілька осіб, а керівником групи начебто був Олег Сенцов, який “віддавав накази” організовувати підпали та вибухи в Сімферополі. Метою таких дій нібито була “дестабілізація обстановки на півострові та вплив на органи влади з метою ухвалення рішення про вихід Криму зі складу РФ”.

Чотирьом заарештованим українцям незаконно нав’язували російське громадянство, від якого вони відмовлялися. До них не допускали українських консулів.

Геннадій Афанасьєв і Олексій Чирній пішли на угоду зі слідством майже відразу після арешту, зізналися в інкримінованих їм злочинах, дали неправдиві свідчення проти Олега Сенцова і Олександра Кольченка.

Але на суді 31 липня 2015 року Геннадій Афанасьєв відмовився від своїх свідчень, зазначивши, що дав їх після жорстоких тортур та погроз. Згодом стане відомо, що Геннадію, зокрема, одягали протигаз, затискали шланг, змушуючи задихатися. Коли він починав втрачати свідомість, у простір під маскою впорскували газ. Його били, погрожували зґвалтувати паяльником, позбавляли сну на десять діб, роздягали догола, катували струмом.

Жодних доказів, які би підтверджували висунуті Олегові звинувачення, у матеріалах його справи немає

“Я ніколи не дозволю собі закинути щось людям, які під катуваннями визнали вину та обмовили себе в тому, чого не робили. Коли Геннадій Афанасьєв, перебуваючи під повним контролем російських силовиків, прямо на суді сказав, що був змушений під тортурами обмовити себе та Олега, він зробив вчинок. Тоді це зламало Кремлю картинку, бо всьому світові стало очевидно, що справа шита білими нитками та є політично вмотивованою”, говорить правозахисниця, голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

Українські, російські та міжнародні правозахисні організації вважають справу Олега Сенцова – сфабрикованою, а його – в’язнем сумління. Жодних доказів, які би підтверджували висунуті йому звинувачення, у матеріалах справи немає. Свідчення двох учасників так званої справи “кримських терористів” – Геннадія Афанасьєва і Олексія Чирнія – були вибиті катуваннями та психологічним тиском. Олексія Чирнія примусово помістили до психіатричної лікарні. Олександр Кольченко і сам Олег Сенцов своєї провини не визнали і жодних свідчень проти себе чи будь-кого іншого так і не дали, хоча до них теж застосовували тортури.

Попри це, 25 серпня 2015 року суд у Ростові-на-Дону засудив Олега Сенцова до двадцяти років позбавлення волі з відбуванням покарання у колонії суворого режиму. Олег Сенцов разом із Олександром Кольченком, який отримав десять років, під час оголошення вироку заспівали гімн України.

“Найстрашніший гріх на землі – це боягузтво. Це написав великий російський письменник Булгаков у книзі “Майстер і Маргарита”. І я з ним згоден. Боягузтво – найголовніший, найстрашніший гріх на землі, – сказав в останньому слові на суді Олег Сенцов. – Я не знаю, чого можуть коштувати твої переконання, якщо ти не готовий за них постраждати або померти”.

В’язень сумління

“Справа Олега Сенцова абсурдна навіть за мірками репресивного російського законодавства – двадцять років колонії на крайній Півночі за нібито підпал дверей. Таке суворе покарання яскраво демонструє політичний мотив. Росії були потрібні показові судові процеси над кримчанами для того, щоб залякати більшість та витіснити або знищити активну меншість, яка чинить спротив окупації, – вважає Олександра Матвійчук. – Міжнародна організація Amnesty International проаналізувала матеріали справи Сенцова та вже кілька років вимагає негайного звільнення Олега як в’язня сумління”.

Нині Олег Сенцов перебуває у виправній колонії № 8 “Білий ведмідь” у російському місті Лабитнангі, що за Північним полярним колом.

У травні 2018 року він оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнити шістдесят чотирьох українських політв’язнів. Себе він у цей список не вписав. Голодування тривало сто сорок п’ять днів. У жовтні 2018 року він був змушений його припинити. Через місяць російський правозахисник Микола Щур оприлюднив уривок із листа Олега Сенцова: “Я почуваюся краще, ніж місяць тому, набагато. Аналізи, звичайно, ще не хороші, але вже і не погані, як раніше. Крапати теж у кінці минулого тижня перестали, нарешті. Тепер, в основному, дієта, спостереження і так, таблетки та всякий дріб’язок. Так що не турбуйтеся там особливо – я вижив”.

Євген Черников згадує, що коли Олег оголосив голодування, всім його друзям стало страшно. “Знаючи Олега і його принциповість, я розумів, що це – кінець. І коли він був змушений припинити голодування, я справді зрадів. Його рішення не було поразкою, на мій погляд. Він добився дуже великих змін своїм голодуванням. Весь світ дізнався, що в російському ув’язненні перебуває не тільки режисер Олег Сенцов і ще кілька людей, а майже сотня українських політв’язнів. Про це почали говорити. Цьому присвячували акції в різних країнах”.  

“Сто сорок п’ять днів боротьби, мінус двадцять кілограмів ваги, плюс надірваний організм, але ціль так і не досягнута”, – написав Олег у своєму листі в жовтні 2018 року

Олегові друзі та колеги регулярно з ним листуються. Анастасія та Євген пишуть листи щотижня. Говорять, що Олег не змінився, – так само жартує в листах і так само сповнений цікавості до людей та світу.

“Мені здається, що навіть навпаки – його мудрість стала усвідомленішою. Може, він буде жорсткішим, коли вийде, я не знаю. Але в листах я бачу все того ж Олега – цікавого до інших людей, відкритого до всього нового. Він не розгнівався на світ, – розповідає Євген Черников. – Ми колись давно, ще до анексії, їхали машиною по Сімферополю, і по радіо в цей час грала якась попсова пісенька. І Олег каже: “О, прикольна”. Я здивовано на нього глянув, бо знаю, що в нього зовсім інші смаки у музиці. Він дуже цінує в піснях текст, а не лише музику. А Олег каже: “Я зрозумів останнім часом, що не треба вважати себе наповненим, думати, що ти знаєш усе. Треба просто бути відкритим і сприймати нову інформацію. Ми живемо тут і зараз. І ми ніколи не маємо зупинятися у пізнанні світу”. Саме це він робить і далі”.

Режисерське крісло порожнє. Але режисер працює

За п’ять років, що Олег в ув’язненні, вийшло кілька його книжок. Це “Рассказы” (“Laurus”, 2015), “Купіть книжку — вона смішна” (“Фоліо”, 2016, українською і російською мовами) і “Жизня” (“Видавництво Старого Лева”, 2019), яка з’явилася також у перекладі на англійську, німецьку та польську мови. Олег активно включився у підготовку цієї збірки до друку, зокрема, обирав її оформлення.

Обкладинки німецького, американського та польського видань збірки оповідань Олега Сенцова “Жизня”

Українське видання “Жизні” з’явилося навесні 2019 року у “Видавництві Старого Лева”

За цей час зросла увага і до фільму “Гамер”: його транслювали кілька телеканалів, в Україні та за кордоном відбувалися благодійні покази стрічок, усі зібрані гроші з яких передавали Олеговій мамі та двом його дітям.

П’єсу Сенцова “Номери”, написану ще до анексії Криму, поставив російський “Театр.doc”, а згодом і українська режисерка Тамара Трунова.

“Правда, Олег дуже хвилюється, що тепер його сприймають винятково як героя, як людину, яка незламно бореться за свою країну і людей, через що і його твори прочитують крізь призму героїзму. Проте Олегові важливо, щоб його творчість була просто цікавою людям”, каже Євген Черников.

В ув’язненні Олег далі працює. Він пише оповідання та сценарії, думає над ідеями для наступних фільмів. А не так давно Олег зміг повернутися до своєї режисерської діяльності: разом із режисером Ахтемом Сеітаблаєвим він працював над зйомками фільму за своєю п’єсою “Номери”.

Знімальна команда складалася переважно з людей, яких Олег знає і з якими працював раніше. Продюсерка фільму – Анна Паленчук, за ініціативи якої світ побачили і книжки Олега. Стрічку створюють у копродукції Польщї, Франції, Чехії та України, і спочатку на неї чекають фестивалі.

“Олег у листах писав нам, як він хоче все це бачити. А ми надсилали йому величезну кількість різних матеріалів, фотографій, описів кожної деталі. Я займалася акторами і писала йому цілі наукові роботи про кожен кастинг. Ми також передавали стоси матеріалів через адвоката, – розповідає Анастасія Чорна. – Я думаю, це був дуже важливий досвід і для Олега. Бо коли ти перебуваєш так довго в ізоляції, але в тебе дуже багато творчої енергії, дуже класно, що ти можеш сам знімати кіно. Я сподіваюся, що Олег скоро вийде на волю й подивиться цей фільм у великій кінозалі, фільм, який він теж зняв”.

Говорити, нагадувати і діяти

“Олег уже п’ять років в ув’язненні. Йому залишилось іще п’ятнадцять. Про це дуже складно говорити. Страшно. Я сподіваюся, що щось зміниться, говорить Євген Черников і додає, що, попри все, Олег досить оптимістично ставиться до життя за будь-яких сценаріїв. – Олег не вважає себе поневоленим – він залишається вільною людиною, попри те, що перебуває в колонії. Він пише. І він взагалі не розуміє, як люди тут, на волі, можуть опускати руки”.   

Олегові друзі кажуть, що Сенцов отримує дуже багато листів, – він є одним із найвідоміших політв’язнів. Сам Олег просить писати листи не лише йому, а й іншим бранцям Кремля, особливо маловідомим, тим, хто не отримує стільки уваги.

“У моєму розумінні підтримка його як творчої особистості – це найголовніше. Вся творчість, яка виривається назовні, – книжки його і про нього, фільми його і про нього, статті – треба дивитися, читати, робити пожертви або платити за ці перегляди. Якщо його творчість буде затребуваною, це підтримає Олега. А гроші підуть на допомогу родині”, – говорить Ольга Журженко.

Анастасія Чорна впевнена: потрібно весь час говорити про українських заручників Кремля: “Треба постійно нагадувати владі, журналістам, друзям з інших країн, що наші хлопці досі там і що вони незаконно ув’язнені. Говорити і нагадувати”.

Катерина Сергацкова вважає, що слід активно тиснути на тих, хто має хоч якийсь вплив на ситуацію, щоб вони сфокусувалися на звільненні цих людей. “Я не бачу іншого варіанту. Треба тиснути, треба постійно ставити питання владі. Чому? Що? Хто веде перемовини? Чи ніхто не веде? Це те, що може подіяти”, говорить вона.

Також люди з усього світу можуть долучитися до глобальної кампанії #SaveOlegSentsov, ініційованої Олександрою Матвійчук під час голодування Олега Сенцова.

Пікет біля Посольства Російської Федерації на 100-й день голодування Олега Сенцова. Фото: Олександр Хоменко

Акція “Порожні стільці” в День ув’язненого письменника на Софіївській площі в Києві, 15 листопада 2018 року

Юрій Андрухович, Володимир Єрмоленко, Вахтанґ Кебуладзе, Ірина Славінська та Мар’яна Савка долучилися до кампанії #SaveOlegSentsov на “Книжковому Арсеналі-2019”

“Ця кампанія має амбітну мету – об’єднати публічні групи або небайдужих людей у різних країнах, які системно й регулярно робитимуть прості речі для звільнення заручників Кремля. Дуже важливо, щоб такі дії були видимі. Люди, які говорять, що чергова акція нічого не дасть, не розуміють, як працює міжнародна система. Для того, щоб питання просто мало шанси на вирішення, потрібно постійно тримати його на порядку денному, – пояснює Олександра Матвійчук. – Тому публічність, яка формує міжнародний запит, у поєднанні з чіткою стратегією, – це те, що потрібно для звільнення всіх людей, які є у наших списках. Тільки тих, кого утримують на території Росії та окупованого Криму, зараз щонайменше дев’яносто вісім осіб”.

Правозахисниця наголошує, що заручники Кремля – це також люди, яких утримують у підвалах окупованого Донбасу, і двадцять чотири українські військовополонені моряки.

У рамках кампанії #SaveOlegSentsov вже відбулися синхронні акції у сорока країнах світу, завдяки яким вдалось отримати видимі результати.

“Минулого літа лише за один місяць ми добилися ухвалення резолюції Європейського парламенту, де вперше були названі поіменно сімдесят політв’язнів. Ми досягли призначення термінових дебатів у Раді Європи, і сам генсек Ради Європи звернувся до Путіна із проханням помилувати українського режисера. Після ініційованої французькими учасниками #SaveOlegSentsov акції “Листівка для Макрона” президент Франції перервав відпустку, щоб подзвонити Путіну та порушити питання звільнення Олега. Дуже важливо весь час щось робити, демонструвати свою активну позицію. Результат не буде миттєвим, але він буде”, – підсумовує Олександра Матвійчук.

Адреса для листів Олегу Сенцову:

629400,
Ямало-Ненецкий авт. округ,
г. Лабытнанги,
ул. Северная, 33,
ФКУ ИК-8 УФСИН России по ЯНАО
Сенцову Олегу Геннадиевичу, 1976 г.р.

Марія Семенченко, спеціально для Українського ПЕН

Текст англійською мовою