Ноїв ковчег від Українського ПЕН: ТОП-100 знакових україномовних творів

Опубліковано: 09.09.2019,  Переглядів: 390

Тамара Гундорова

Український ПЕН пропонує свої 100 знакових творів української літератури, написаних українською мовою. Питання про іншомовні твори нашого письменства ми поки що лишаємо для обговорень. І хоча метою ПЕН не було створення чергового канону української літератури, маємо-таки список-канон від ПЕН. Він включає у себе знакові україномовні твори знакових авторів української літератури, які члени ПЕН вважають сенсотвірними, цікавими і – головне – актуальними, себто суголосними нашому часові. Можна вважати цей список спробою ревізії колективної читацької пам’яті членів самого ПЕН, а можна прийняти його за відбиток їхніх смаків. 

Трохи про процес відбору. Сама техніка укладання списку полягала в тому, щоб спочатку пригадати та зібрати твори, які входять до історії української літератури, а потім, вдаючись до голосування, відібрати з них переможців – тих, що здобули найвищі бали. Таким чином, кожен із членів ПЕН міг внести свої пропозиції і вписати свої улюблені твори. Їх виявилось аж 277. Далі було голосування. Причому працював принцип «один твір від одного автора». Результат – перед вами. Щоправда, з одним уточненням: ми пропонуємо список в алфавітному порядку – за іменами авторів, а не за рейтингом самих творів. Хоч це і внутрішній процес, він, однак, цікавий для аналітики, і про нього я скажу далі. 

Загалом, Український ПЕН підхопив популярну на сьогодні практику складання різноманітних списків. Їхня очевидна мета – назвати, оприявити і прорекламувати. Це таке собі укладання не лише переліку назв, але мережі, лабіринту, створеного із запропонованого списку, в якому кожен може йти своїм шляхом та обирати те, що йому імпонує. Важко, однак, уникнути спокуси ієрархії – адже те, що стоїть на початку, асоціюється з вершиною, вражає більше, виглядає значимішим, краще запам’ятовується, але також викликає  більше критики. 

Наш список розпочинає Емма Андієвська, і це знаменно, бо її ім’я засвідчує цінність та високі стандарти класики ХХ століття. Проте далі виникає інтрига, бо наступною постаттю є Софія Андрухович. Так уже від самого початку наш список стає динамічним і суперечливим, у ньому проявляються вузли конфліктів та інтриг, народжуються збіги та аналогії. Одна з інтриг – те, що розпочинають список не теперішні літератори-«батьки», а їхні «діти». Очевидно, що наступним після Емми Андієвської цілком логічно міг бути Юрій Андрухович – визнаний на сьогодні вже класик сучасної літератури, Батько у буквальному та символічному сенсах. Однак він поступається місцем доньці, яка й задає дальший маршрут мандрівки книжковим лабіринтом. Так несподівано матеріалізувалась одна з цілей ТОП-100 – розпочинати маршрут від сучасності, оскільки ми не приховуємо, що список наш суб’єктивний та вибірковий. Але в тому його цінність, що він не є абсолютом і не претендує бути іконічним. Він живий, як і ми, ті, хто створювали перелік. У випадку із Софією Андрухович відразу спадає на думку питання про конфлікт поколінь, про суперництво доньки (не сина!) з батьком, а в категоріях психоаналітичних цей симптом позначає складний комплекс залежності-і-боротьби водночас. Закономірно також говорити про роль жінок-письменниць і фемінного письма в сучасній українській літературі. 

Ще одна інтрига початку списку – очікування, що на верхівці ієрархії стоятиме зіркове тріо «Андрухович-Забужко-Жадан». Однак логіка нашого списку виявилась іншою. Кожен із цих насправді знаменитих авторів разом зі своїми не менш знаменитими творами займає відповідні –  близькі за рейтингами! – місця, але не перші. Як на мене, причин на це кілька. По-перше, важко вибрати по одному твору від кожного з цих авторів. По-друге, їхні твори вже стали фактом історії літератури, але не перестали бути «гарячими», тобто не набули ще «холодності» класики. У цій межовій ситуації такі твори вразливі й часто стають предметом дискусій та суб’єктивних оцінок. І по-третє, в такій ситуації, здається, особливо часто спрацьовує знаменна і по-своєму нормальна річ у професійному літературному цеху – ресентимент, тобто заздрість сучасників.  

Зазвичай у списках літературних творів, популярних нині у світі (якщо йдеться про рейтинги найкращих творів усіх часів і народів, про «списки списків» найкращих творів світової/національної літератури, про рейтинги від видань та інституцій), ідеться про те, щоб зробити видимим невидиме – витягнути тексти з бібліотек і полиць, поставити їх перед очі, змусити купити і прочитати. Однак перелік криє у собі також заховану спокусу і владу – ті, хто вибирають, мають владу над текстами й канонами, а ті, хто читають за списком, мають можливість помірятися з уявним суперником щодо рейтингу та кількості прочитаного. Таким чином, список-рейтинг перетворюється на фетиш, реалізуючи приховані бажання і укладачів, і реципієнтів. Ідеться також про смаки. Зазвичай ці смаки об’єднують групи читачів і відбирають їх із загальної спільноти мало- чи не-компетентних. Для багатьох такі списки – еталон культурної людини, а рейтинги – своєрідні порахунки зі своїми комплексами і непрочитаними книжками.  

І, звичайно ж, кожен список є певним проектом та має свою ідеологію. ТОП-100 ВІД ПЕН так само має свою ідеологію. Наш список укладений за принципом «знакових творів». Звичайно, при цьому йдеться про тематичну актуальність, суголосність характерів і ситуацій, символізм творів. Однак, як показав досвід, значною мірою ці раціональні чинники не працюють під час відбору. Радше йдеться майже про автоматичну і не цілком свідому акцію – передусім відібрано твори, які лежать на поверхні нашої пам’яті. При цьому, однак, глибини пам’яті також переформатовуються, й ті твори та автори, які були десь далеко у підсвідомості, раптом виходять на передній план.

Чому хронологічно починаємо від Сковороди? Тому, що починаємо з умовного початку ХІХ століття, з нової літератури, як її звикли називати, і саме Сковороду вважаємо першим модерним автором, зважаючи на те, яку роль він відіграв у нашій модерній культурній пам’яті. Це зовсім не значить, що давній період Величковського, Довгалевського, Туптала, «Історії Русів» і багато інших творів ми вважаємо не актуальними і не знаковими. Просто, щоби полегшити завдання, ми обрали хронологічні рамки, які водночас були б символічними. Таку символіку задав Сковорода. Колись Микола Зеров писав історію української літератури «від Куліша до Винниченка», а Михайло Рудницький – «від Мирного до Хвильового». Ми пропонуємо «від Сковороди до сьогодення». Говоримо про два із чимось століття і відпливаємо з гавані Сковороди. Останній, правда, колись писав про небезпеку плавання у глибокому морі:

«Хто віддається на хвилі світу цього обережно,
Плаває в гавані той – човен його у безпеці.
Той же, хто в море глибоке свої повертає вітрила:
Страх його мучить який? хвилі штовхають які?»

(переклад Л. Ушкалова)

Зрештою, якщо говорити про небезпечне плавання, то Сковорода з його ідеєю «сродної праці» саме і може стати для нас рятівним якорем. Колись, століття тому, українські модерністи бідкалися, що в основу української літератури лягла народнорозмовна мова Котляревського, а не книжна мова Сковороди. Література могла б бути іншою, зітхали вони. Багато хто хотів би бачити її іншою, закидаючи літературі рустикальність, патріархальність, одностильовість, котляревщину та інші гріхи. Однак, як показує наш ТОП-100, не все так погано у нашому домі: наша література лишилася заякореною в гавані Сковороди. 

Ми обмежуємо наш рейтинг творами, написаними українською мовою. Останнє уточнення суттєве. Зізнаємося, що, обговорюючи ідею нашого проекту, ми наштовхнулись на складні питання, а саме – яку концепцію національної культури (літератури) взяти за основу: одномовну чи багатомовну? Іншими словами, куди віднести Гоголя, Шульца та Ґурамішвілі? Ми пішли простішим шляхом, обмеживши себе україномовними творами, однак це не значить, що ми зводимо до них усю українську літературу. Цілком можливо, що наступним проектом ПЕН буде українська література, написана латиною, польською, російською, їдишем чи грузинською. 

Наш ТОП-100 – це такий собі Ноїв ковчег, куди ми беремо по одному твору від кожного автора. Звичайно, чимало авторів мають БАГАТО добрих, а то й геніально добрих творів, і обирати один серед них виявляється не так-то легко. Однак ми вирішили брати один твір одного автора. Це було болісне відрізання відомих творів від відомих авторів, розривання асоціацій та руйнування канонів. Звівши вибір до одного твору одного автора, ми збільшили кількість письменників, імовірно, за рахунок інших кращих творів того ж самого автора. Мені особисто це було найболісніше.

Таким чином, ПЕН-члени демонстрували владу своїх смаків, а також – як несподівано виявилося – свою підпорядкованість штампам. Отож, наш список, з одного боку, символізує захисний щит, рятуючи твори від забуття, а з іншого, проявляє вади пам’яті й наших смаків. Доводиться визнати, що ми свідомі похибок і непорозумінь – хтось скаже, що обраний твір насправді зовсім не найкращий у цього автора або ж що наші смаки є суто суб’єктивними вибриками. Очевидно, ми забули якісь важливі тексти. Можливо навіть, ми вибрали деякі «не ті» твори. Все це так, і ми цього не приховуємо. За ним можна судити не лише про твори, але і про тих, хто їх обирав. 

Як Одіссеєві-мореплавцю, нам довелось уникати багатьох небезпек. По-перше, ковчег міг бути перевантаженим – прозою або поезією. Ми додали для рівноваги важкий формат – нон-фікшн (мемуари, статті, спогади). По-друге, на ковчезі могли опинитися зовсім не найкращі автори і твори – замість класиків була спокуса запропонувати якщо не себе, то близьких друзів, сусідів тощо. Таким чином, переважною частиною списку виявилася б сучасна література і сучасні автори. Власне, зародився навіть острах, що ковчег потоне, не відпливши від сьогодення. По-третє, на ковчег міг несподівано пробратися жучок-деревоточець і скомпрометувати сам вибір. Очевидно, він туди й пробрався, підриваючи цілу ідеологію нашого проекту. Бо під час рейтингування – відкрию секрет! – виявилося, що «Енеїда» Котляревського набрала більше балів (разом із «Зеленою Євангелією» від Антонича), аніж «Сад божественних пісень» Сковороди. І все ж, нахилившись убік, наш ковчег таки вистояв. 

Що ще демонструє наш список? Він засвідчує переформатування класики. По-перше, до неї підключаються і наші сучасники: так, Жаданів «Ворошиловград» опинився поруч із «Кайдашевою сім’єю» і «Синьою книжечкою» Василя Стефаника – непогане сусідство! І кожен із цих творів отримав рівну кількість балів. По-друге, з’явилися тексти-двійники. Наприклад, Тичинині «Сонячні кларнети» і «Я (Романтика)» Хвильового, однаково геніальні твори, стоять поруч і обидва набрали рівну кількість  балів. По-третє, витворилися ряди-лінійки, за якими можна визначати генераційну еволюцію національної культури. Так, славна «Перверзія» Юрія Андруховича стала поруч із «Пробудженою музою. Невольничою музою» Ігоря Калинця, – хто пригадає гостру полеміку навколо «Дванадцяти обручів», затамує подих, але згодом видихне, бо поруч іде «П’ятикнижжя» Грицька Чубая. І є якась вища справедливість у тому, що в одному ряду виявились «Діти трепети» Василя Герасим’юка, «Воццек» Іздрика, «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» Олега Лишеги, «Медобір» Володимира Свідзинського і «Я – мене – мені (і довкруги)» Юрія Шевельова. Так – синергетично – проявила себе міжгенераційна традиція, немов якась вища естетична і культурна сила. І четверте. Наш список виразно засвідчив, що ґендерна складова відіграє неабияку роль у літературі. Ніби продовжуючи дискусії щодо «єдиного мужчини» в нашому письменстві, «Польові дослідження…» Оксани Забужко стали в ряд з «Книгою спостережень» Євгена Маланюка та «Трьома зозулями…» Григора Тютюнника.  

Які твори стали лідерами? За результатами голосування найбільше балів набрали «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського і «Палімпсести» Василя Стуса. На кілька голосів нижче – «Лісова пісня» Лесі Українки і «Valse melancolique» Ольги Кобилянської – як не здивуватись тому, що наш рейтинг знову звів цих незвичайних жінок-письменниць! А де ж Шевченко? – запитаєте. Чергова гра випадку – однакову кількість голосів, і при тому не найвищу! – отримали Шевченків «Кобзар» і «Мойсей» Франка. 

Що вплинуло на такі рейтинги? Думаю, що перше місце «Тіням..» забезпечив зовсім не текст Коцюбинського – маю сумнів, що всі, хто проголосували, перечитували бодай раз повість після того, як закінчили школу (університет). А от фільм Сергія Параджанова перетворив цей твір для багатьох освічених людей на культурний символ, і нині соромно не знати принаймні саму назву твору Коцюбинського. Образ Василя Стуса як культурного героя і жертви тоталітарного режиму, здається, також переважив поетичну цінність його «Палімпсестів», або принаймні закріпив у пам’яті ім’я поета-дисидента. І якщо високі бали «Кобзаря» не дивують, хоча ця символічна книга очікувано могла б стати першою в рейтингу, то «Мойсей» Франка, поставлений на одному рівні з «Кобзарем», таки трохи здивував. Хоча пояснення очевидне: патріотичні ідеї, ідеї місійності не чужі членам ПЕН. 

Отже, ми пускаємо у світ Ноїв ковчег «ТОП-100 від ПЕН». Сподіваємося, він допливе до своїх читачів, допоможе зревізувати національну культурну пам’ять, стане основою вашої персональної бібліотеки. А головне – змусить вас перечитувати читане й недочитане. Наш список також призначений для реклами – сподіваємося, видавці й культурні менеджери знайдуть для себе важливе, нове і цікаве серед творів, збережених на нашому ковчезі! 

Тамара Гундорова,
літературознавиця, докторка філологічних наук,
членкиня-кореспондентка НАН України,
членкиня Українського ПЕН

Фото: Гендер в деталях

ПОВНА ВЕРСІЯ ТОП-100 НА САЙТІ THE UKRAINIANS

 

Без категорії