Незалежність: роздуми членів Українського ПЕН

Опубліковано: 23.08.2019,  Переглядів: 347

До Дня Незалежності України члени Українського ПЕН поділилися своїми думками про те, що для них означає слово “незалежність” та чому вона так важлива — для кожного з нас і для країни. 

Василь Махно

Світлина від PEN Ukraine.Якщо б сказати коротко, то незалежність — це відчуття гармонії зі світом та зі собою. Але стани незалежності вельми примхливі — вони змінні. Ти не можеш бути незалежним від себе, своїх думок, країни свого походження, мови, своєї родини. Як що ти письменник, ти можеш упорядковувати ці стани власної незалежності, пишучи про важливі, на твою думку, речі, події, тощо. Байдуже, чи це теми суспільної ваги чи щось персональне. В літературі найбільш цінним є твій стиль вислову і твоє бачення, тобто незалежний погляд. З роками у мене склалося переконання, що незалежним ти можеш бути тільки на письмі, бо в соціумі, важче обороняти свою незалежність. Так було завжди. Соціум приглушує незалежність, така його настанова і природа. Чи завжди я був незалежним? Мабуть, що ні. Чи хто-небудь може сказати, що протягом свого життя не відчував тиску обставин? Гадаю, що також ні. Незалежність — це вміння впоратися з ворожістю світу, не позбавивши себе відчувати його багатогранність.

Для країни незалежність це все. Мені добре пам’ятаються кінець 1980-тих і початок 1990-тих, тобто роки, коли незалежність України стала реальністю. Це було таке незвичне і дивне відчуття історичного перелому, який випало пережити і бути свідком того, що нарешті здійснилося. Для України незалежність, як свідчать ці двадцять вісім років, після перших ейфорійних здобутків — це плавба серед штормів: з революціями, мовним протистоянням, національними зрадами, іржею корупції, а тепер ще й жертвами від російсько-української війни. Очевидно, що українська незалежність — більмо в очах деяких її сусідів. Дві спроби здобуття незалежності Україною у двадцятому столітті відбулися в різних обставинах, але процес, розпочатий в 1991 році, не завершено.

Олексій Панич

Світлина від PEN Ukraine.

Для мене незалежність — це… шанс обрати собі залежність на власний розсуд. Я вважаю гасло “незалежність” дещо підступним саме тому, що воно фіксує лише момент переходу людини — або нації — від “підліткового” етапу до власне дорослого життя. Дитина живе у світі, в якому рішення — принаймні всі найважливіші — ухвалює не вона. З дорослими вона взаємозалежна, але ця взаємозалежність принципово несиметрична: дитина залежить від дорослих, бо не має іншого вибору, а дорослі залежать від дитини, наскільки вони самі це обирають. Ставши підлітком, дитина прагне унезалежнитися — і починає запеклу боротьбу за власну незалежність зі всіма, хто поряд. Але відвоювання незалежності насправді лише відкриває двері у дорослий світ, в якому людина сама обирає, від кого і наскільки вона хоче залежати. Так в дорослої людини з’являються сім’я, діти, друзі, а також… наново віднайдені батьки, від яких вона тепер, знов-таки, залежить лише настільки, наскільки сама того хоче. Адже наш всесвіт є всесвітом суцільних взаємозалежностей, і привілей людини, на відміну від інших тварин, полягає лише у тому, що вона, завжди у певних (досить вузьких) межах, може обирати, яким з доступних для неї взаємозалежностей вона воліє віддати перевагу.

Власне, те саме, що і для людини: ознака переходу до “дорослого” життя. В авторитарній країні це може бути дорослість вузького прошарку політичної еліти, яка спромоглася “нагнути” силоміць всю решту населення; в демократичній країні це дорослість нації (вже сформованої, або такої, що ще перебуває — як українці — у стадії непростого і досить проблемного формування, до того ж у вельми несприятливих зовнішніх умовах). Лише здобувши незалежність країна може відносно вільно обирати, як і наскільки вона сама хоче вступати у стосунки взаємозалежності з іншими країнами. Тому я з іронією ставлюся до заяв деяких українських націоналістів, що угода про асоціацію з ЄС — це така сама “втрата незалежності”, як і залежність України від Росії: адже “асоціацію” ми обрали (і вибороли) цілком добровільно, натомість обрана колись добровільно українськими ватажками васальна залежність від Росії вже давно перетворилася на втрату незалежності, бо Росія упродовж вже майже трьох століть розглядає нас виключно як підданих, а наше прагнення унезалежнитися — як зраду імперії, за яку слід карати аж до смерті. Тому неодмінною умовою нашої незалежності є формула Imperium Russicum delendum est — “Російська імперія підлягає зруйнуванню”.

Ігор Ісіченко

Світлина від PEN Ukraine.

Це виклик, який зобов’язує шукати своє місце в процесі творення нової національної реальности. Він змусив мене 28 років тому зважитися на радикальну зміну пріоритетів у своєму житті, прийняття монашества, священичого сану й активне служіння в Церкві. Бо ж уже досвід демократичної опозиції 1988 — 1991 рр. засвідчив слабкість її духовного й етичного підґрунтя. Церква уявлялася на початку 1990-х рр. найпотужнішою силою, здатною здійснити духовне оздоровлення суспільства. Своєю чергою, вимушене занурення в церковно-адміністративні справи відкрило мені недостатню готовність Церкви прийняти на себе цю місію. А це спонукало згодом повернутися до дослідницької праці в пошуках витоків цієї ситуації та перспектив її подолання. До того ж, дещо розширилося коло моєї педагогічної праці: до Каразінського університету в Харкові додалися лекції в Києво-Могилянській академії, заняття в богословських і катехитичних закладах. Ну і, зрештою, породило ініціативу поєднання мого церковного середовища з УГКЦ.

Незалежність для країни — це шанс — не ґарантія, а шанс! — на розкриття творчого потенціалу української нації. Реалізація цього шансу вимагає здорового усвідомлення своєї ідентичности й подолання комплексів меншовартости, невіри у власні сили. Вимагає свободи, бо лише вільна людина здатна прийняти на себе відповідальність за майбутнє країни. 

А отже, це постійний стимул до захисту людської гідности, до творення громадянського суспільства. Перешкоди до цього не стільки зовнішні (імперські амбіції Росії, що зрештою спричинили агресію), скільки внутрішні: безініціативність, суспільна апатія, бажання перекласти власну відповідальність на чиновників різних рівнів. Дається взнаки й брак відчуття історичної та геополітичної перспективи нашої незалежности. Навіть 100-річчя національної революції не нагадало нам, що насправді незалежність України в минулому столітті була таки проголошена не 24 серпня 1991 р., а 22 січня 1918…

Віталій Портников 

Світлина від PEN Ukraine.

Незалежність для мене — це перш за все торжество справедливості. Я завжди вважав, що кожен народ має право на свою власну державу. І якщо стільки народів світу — в тому числі і рідний для мене єврейський народ — це право реалізували, так чому повинні бути позбавлені його українці? Саме ця проста думка з дитячих років дозволяла мені підтримувати тих, хто боровся за незалежність України і зневажати тих, хто відмовляв українському народові в праві на свою країну. У праві на свій притулок. Тому що незалежність для країни — це перш за все притулок для твого народу. Всього іншого можна домогтися і в іншій державі. Можна поїхати в багату, некорумповану, безпечну, успішну країну. Можна досягти багатства і успіху в союзній державі з іншими народами, особливо якщо у них є нафта, а у тебе немає. Але місце, в якому ти можеш відбутися як українець — тільки одне. І тільки ти можеш вирішити, чи потрібно тобі це місце, чи потрібні тобі свій уряд, своя мова, своя культура, своє бачення історії.

Історія жорстоко покарала тих, хто вірив, що їх інтереси зможуть захистити чужі уряди. Голокост або Голодомор — зловісні приклади цього. Але українців історія поки що мало чому навчила. Більшість моїх співвітчизників все ще плутає будівництво притулку з облаштуванням хутора. Саме тому майже три десятиліття існування незалежної держави перетворилися б на біг по колу, якби не російська агресія. Однак розраховувати на те, що помилки Кремля будуть постійно допомагати українцям в розбудові держави, було б наївним. Українцям ще належить самим визначитися з відповіддю на питання, навіщо їм потрібна незалежна Україна і чи готові вони до її будівництва. Ми звикли говорити, що на проголошення незалежності, на прийняття принципових рішень впливає прагнення меншості. Однак успіх будівництва залежить від більшості, від її готовності до боротьби, від її самопожертв і реалізму.

Олесь Ільченко

Далекого 1980 року, в глуху і похмуру пору абсолютного панування чужинської ідеології й самих чужинців на моїй землі, в ромові зі знайомим я зауважив, що навіть за оперетковою, фіктивною конституцією СРСР Україна має формальне право на вихід з імперії, тобто — на незалежність. І що коли-небудь та незалежність таки прийде в Україну. Знайомий глянув на мене, мов на божевільного і пояснив для себе такі дивні розмисли мріями-мареннями поета.

Незалежність країни… Для мене — то ознака свого, затишного дому. Суть мого буття — в існуванні країни. Бо що я є без незалежності України? Блукач, вічний мандрівник, який шукатиме оселю і не знаходитиме її. Вічний мешканець готелів, найманих кімнат і загальних, комунальних квартир, притулків по чужих людях, функція на автостанціях, залізничних вокзалах і аеропортах. Людина на валізах. Людина без сенсу своєї Великої Мандрівки, яка не може завершитися прилаштуванням отих валіз зі спогадами і життєвими артефактами в рідному домі. Бо ж дому може взагалі не бути. Бо світ жорстокий і підступний, а власна оселя — така омріяна і така хистка.

Згадую того мого знайомого, і міркую: незалежність стала доконаним фактом. Нехай вона нестійка і має купу зовнішніх загроз і загроз в самій країні. Тому нам всім слід усвідомлювати, що незалежність країни, її розвиток, саме існування рідного дому не є навік даними, застиглими і непорушними. Незалежність є щоденною боротьбою за неї. Боротьбою на східному фронті, боротьбою із зовнішнім і внутрішнім ворогом, який не хоче бачити наш дім — Україну — на мапі світу; а хоче, щоб українці перетворилися на покірну, безсенсову, безпам’ятну біомасу. І головне, що незалежність — просто праця для України, для свого дому, тобто для себе і своїх дітей. Мусимо вміти зазирнути за обрій часу — зазирнути, щоб побачити там здійснену мрію: вільних людей у вільній країні.

Вікторія Амеліна

Незалежність — це можливість обирати себе. Ким ти є, ким будеш. І я ще не чула, щоби хтось досягнув мети, навіть її не поставивши. Тож з незалежності все й починається: без неї неможливо в повній мірі досягти жодних інших цілей. Зокрема й того повного холодильника, який дехто обіцяє за зговірливість, поступки агресору — себто якраз за відмову від незалежності. Наша спільна незалежність складається з маленьких незалежностей кожного з нас. 

Важливо, щоби кожен українець розумів, що саме намагається відвоювати в нього в інформаційній війні Росія — його маленьку незалежність, його здатність приймати рішення. Бо навіть коли маємо право, чи вміємо вирішувати самостійно? Чи готові визначати себе, чи слухатимемо чужу історію про смішного хохла, якому ніяк без старшого брата? Чи готові відділяти правду від пропаганди, власні цілі — від чужих, нав’язаних? Треба бути готовими. Незалежність неможливо просто успадкувати від тих, хто боровся за неї. Незалежність кожного — щоденна внутрішня праця. Незалежність країни — спільна щоденна робота.Неможливо бути незалежним, але слабким, незалежним, але неосвіченим: або припиняєш бути слабким, неосвіченим — або припиниш бути незалежним. 

Українці — мета, а не засіб. Коли більшість з нас усвідомить, що таке незалежність, — це означатиме, що Україна вже в певному сенсі перемогла. В складні часи варто думати про те, що, приміром, Василь Стус уже був незалежним, хоча його Україна не була. Визначати себе можна й тоді, коли тебе за це позбавляють свободи, вбивають. І ми знаємо тих, хто платить таку ціну просто зараз. Меншість досі платить за незалежність так дорого саме тому, що більшість довго не була готова платити взагалі. І хоча немає жодного дня, коли б ми не мали відстоювати право визначати себе, та 24 серпня — особливий день, коли нагадуємо одне одному про важливість і ціну Незалежності. Вітаю й обіймаю всіх, хто відзначає його, всіх, хто — незалежно від національності й мови — визначив себе українцем. Зокрема й українців на тимчасово окупованих Росією українських землях, в нашому окупованому Криму. Ми з вами є — Україна є. 

Мирослав Маринович

Незалежність для мене це моя домівка, в якій мені найкомфортніше. Інші домівки можуть мати більше кімнат чи кращі меблі, але мені моя оселя наймиліша. Тут моя душа відновлюється після шарпанини буденності, а “вічний дух розкутого ума” (Байрон) починає творити знову.

А ще незалежність для мене це та повноцінна гармонія, коли перед початком симфонічного концерту всі музиканти настроїли свої інструменти під одну ноту “ля”. Оцю “ноту” української культури подає нам біль шевченкового “Кобзаря”, і доки ми в одній тональності з ним, доти перебуваємо в лоні рідної культури, навіть граючи на різних інструментах чи імпровізуючи на різні лади, завжди повертаючись у свою тональність.

А повноцінною незалежність може бути лише тоді, коли свобода органічно поєднана з відповідальністю. Раб, як відомо, не може бути відповідальним, бо цю відповідальність несе за нього його володар. Але й свобода нищить саму себе, якщо не є водночас відповідальністю перед Богом і людьми. Тому обидва поняття “вільна людина” і “вільна країна” мають під собою один спільний знаменник, а саме: відповідальність обох. Якщо вона дорівнює нулю, то увесь дріб не має сенсу.

Незалежність для країни це, як на мене, головна передумова повернення українського народу до свого духовного річища. Хоч ми й не покидали своєї землі, але подібно до лососевих риб довший час перебували в “солоних морях” різних держав та імперій, які травмували наш дух. І ось нарешті ми знайшли своє гирло і з величезними зусиллями, долаючи спротив течії, рвемося до місця, звідки колись вийшли, – до давніх святинь на Київських горах. Зробити це не так просто, бо з тими святинями можна й розминутися, якщо не дивитися на них очима духу, іншими словами, якщо не розчистити в собі замулені джерела нашої духовності й не позбутися тієї “курячої сліпоти”, яка з’являється через нестачу “вітаміну любові” до своєї культури. А все це можна здійснити, лише якщо збережеш незалежність своєї держави.

Маріанна Кіяновська

Світлина від PEN Ukraine.

Якби я візуалізувала своє уявлення про Незалежність України, я би, мабуть, описала її як анфіладу “незалежностей” і анфіладу травм, найдальші з яких губляться у пітьмі. Або як утопію і мрію, що зробила різкий кульбіт — і стала до певної міри антиутопією, не в останню чергу внаслідок гібридної війни Росії проти України, яка почалася, можливо, ще в серпні 1991 року.

Ця перша Незалежність — 1991 року — була до певної міри “гібридною”, бо пострадянська бюрократія Незалежної України виявилася не здатною бути носієм ні державних, ні загальнолюдських цінностей, а люди виявилися не готовими боротися за реальність — лишень за “ідею”. І на довгі роки ця боротьба за “реальність” законсервувалася на рівні відчуттів і настроїв як “програна”. Крім того, боротьба за Незалежність аж до Майдану 2014 року зводилася до відтворення старих рольових моделей і патернів. Ця архаїчність ситуацій і ключових наративів виявилася такою глибокою, що в 2019 році десятки тисяч людей вразила подібність актуальних політичних колізій до “Чорної ради” Куліша.

На щастя для нашої Незалежності, глобальна інформаційна революція сформувала нову вразливість, нову соціальну вразливість, до яких постототалітарні і постколоніальні інститути і середовища України виявилися абсолютно не готовими. Завдяки кризі цих середовищ та інститутів тільки тепер нарешті Незалежність України отримала шанс бути втіленою на всіх необхідних, опертих на реальності рівнях, зокрема на рівні суспільної угоди, за умови нашої перемоги в протистоянні з Росією, яка окупувала не лише частину території Донбасу й анексувала Крим, а й певною мірою контролює український інформаційний простір.

Але я оптиміст. До цього часу Незалежність, уявлена — і втілювана за формулами уявленого, щоразу не встигала дозріти, не встигала стати стиглим яблуком суспільної угоди. Зараз криза, можливо, — навіть корисна і здорова, ми нарешті можемо мобілізувати ресурси культури, яка єдина є зоною транзиту в майбутнє. Ми нарешті виплекали середовище, здатне працювати з майбутнім, бо реальність Незалежності треба починати на рівні історії ідей. Але треба вийти з зони антиутопії, повернутися до ідеалу, до мрії.

Для мене Незалежність — це не подія, яка сталася, це процес у його повсякденності, який ніколи не припинятиметься, Незалежність не може бути вибудувана як афект. Це постійний процес, причому потоковий, де різні ситуації, в часі, рухаються з різною швидкістю, бо є інерція і є сила тяжіння, все як у фізиці. І треба весь час докладати зусилля, виконувати роботу. Незалежність як явище, як ключове уявлення в системі світогляду має бути включена в усі структури, які визначають життя нашого соціуму; нинішня Незалежність — це нові формати інститутів і нові формати лідерства, а не “потьомкінські села”, які мали би імітувати життя демократії в усій його повноті.

Для мене Незалежність — це солідарність і взаємодія на благо України. Це досвіди співіснування. Це свобода. Причому я розумію свободу так, як розумів її Мераб Мамардашвілі: свобода — це коли вибору насправді нема. Незалежність — це радість. І, щоразу, Незалежність — це Новина.

Катерина Ботанова

Я не пам’ятаю, як у 1991 прийшла незалежність. Із картинок у телевізорі та уривчастих розмов дорослих пам’ятаю Вільнюс, ГКЧП, пам’ятаю танки в Москві. Але не пам’ятаю революції на граніті, декларації про державний суверенітет, шахтарських страйків. Не пам’ятаю, хоча мала би пам’ятати. Не пам’ятаю, бо у світі мого пізнього дитинства цих історій було непомітно, вони не були важливими (навіть якщо були значно впливовішими за танки, навіть якщо вони вивели мою бабусю на вулицю продавати шалики і скатертини, відправили тата із затишного заводського кабінету в Польщу й Туреччину, зробили з мами новонавернену етнографиню).

Те, що для більшості моїх колег на перших курсах Могилянки було реальністю, прекрасною буремною юністю, мені довелось учити вже як історію — розпитувати, слухати, запам’ятовувати імена і реалії. Так я дорослішала, вибудовувала свою, власну пам’ять. 

Для мене незалежність — це можливість мати власну пам’ять. А також усвідомлювати її білі плями, мати сміливість зазирати в них, відчитуючи заховані між незнайомими сторінками історії та конфлікти. Незалежність — це спроможність бачити розриви власної пам’яті та не намагатись їх примирити, але прийняти. Незалежність — це постійний драйв слухати історії інших людей та бачити як із них виплітається велика поліфонічна історія своєї країни.

Тоні Моррісон в одному зі своїх давніх інтерв’ю сказала, що не бути расистом не означає бути расово сліпим. Бачити й приймати відмінності, але не дозволяти їм визначати твою позицію, бачити расово чутливим, але не бути расистом. І не бути жертвою. Це те суспільство, в якому вона хотіла жити (але, на жаль, так і не встигла).  Українська незалежність для мене — це можливість і доволі тривалий шлях до суспільства, яке, нарешті, має власну пам’ять, котра, одначе, не визначає його; до суспільства, яке відмовляється бути жертвою власної історії, а, натомість, має сміливість і цікавість чути й бути відкритим до так великої кількості голосів, які хочуть бути почутими. Це суспільство, в якому я би дуже хотіла жити.

Остап Сливинський

Чесно кажучи, мені не подобається слово “незалежність”, із цим його префіксом “не”, із “залежністю” в корені. Воно — протиставлення небажаному, а не ствердження бажаного. Слово з заниженою силою. Мені більше хочеться вживати, наприклад, “самостійність”. Якщо його буквально перекласти болгарською, вийде “само-вартість”, якщо словенською — “само-гідність”. Ось це — гідність і вартість — слова-ключі до справжньої, а не формальної незалежності.

Але якщо таки повернутися до “не-залежності”, то чому б не розуміти її як свободу від узалежнень? Шкідливих звичок, якщо хочете. Узалежнені люди, як ніхто інший, знають — якщо, звісно, зізнаються собі в цьому, — що джерело їхньої несвободи — вони самі. Ми — суспільство, узалежнене від корупції і непотизму, патерналізму і хронічного страху перед відповідальністю, від недовіри одне до одного і взаємної інструменталізації, тобто схильності сприймати ближнього як засіб для задоволення власних потреб; узалежнене від власного минулого, в якому бачимо себе лише як жертву. Так, дійсний, найвищий ступінь незалежності — то незалежність від себе, від темної, слабкої, сліпої, дитинної частини себе. 

Ось до цього ступеня незалежності нам потрібно йти. Так, це 90% шляху.

Олеся Яремчук 

Часто слово незалежність трактують, опираючись на частку не, саме як акт протесту, спротиву, свободу від чогось. І наша політика різних каденцій будувалася на запереченні: Росії, Європи, Америки, Польщі чи будь-якої іншої країни. Звісно, у час російсько-української війни це цілком природно, однак таку війну не подолати лише зброєю. Мені б хотілося, аби наша модель незалежності перетворилася у свободу для власної міцної, зрілої держави. Маючи потужні правові, фінансові, освітні, культуротворчі інституції, налагоджені процеси всередині країни, ми би були більш невразливими від зовнішніх чинників. Тут важливою є й фінансова незалежність, адже постійні сподівання на підтримку й опору від якогось фонду свідчать про певну інфантильність. Мені б хотілось, аби ми трохи подорослішали, а дорослість, на мою думку, починається із прийняття себе такими, якими ми є. А далі вже — поступові кроки до того, ким ми хочемо стати.

Позаяк я працюю із темою національних меншин в Україні, то заторкаю цей момент прийняття саме у контексті усвідомленні масштабів та різноманітності своєї країни. Певним чином через неприсутність України в деяких регіонах ми отримали м’який ґрунт для конфліктів та ураження ззовні. Отже, незалежність для країни, на мою думку, — це свобода для”, яка спрямована на творення себе самих із позитивною ознакою.

Незалежність для мене особисто — це свобода як відповідальність.

Марк Бєлорусец

Незалежність України для мене це позиція, з якої я можу мислити Україну як батьківщину, відчувати тепле плече моїх друзів, навіть інколи просто співвітчизників. Це відчуття причетності до нашого буття, до всього доброго і поганого, що відбувається в нас та з нами.

Найкращі побажання до Дня незалежності!
Без категорії