"Не на Сході й не по Збручу — лінія розмежування пролягає в кожній окремо взятій голові"

1037
Роздрукувати
"Не на Сході й не по Збручу — лінія розмежування пролягає в кожній окремо взятій голові"

Дискусія "Мости замість стін: що об'єднує українців" ось уже рік мандрує містами України та збирає думки. За цей час вийшло близько 20 есеїв на цю тему у виданні "Новое Время". Останньою зупинкою диспуту стала Садиба Львовича у Вінниці під час літературного фестивалю "Острів Європа". Там міркували про об'єднання в контексті двох річниць: 100-річчя злуки між УНР і ЗУНР та 30-річчя падіння Берлінського муру.

У заголовок ми винесли слова української письменниці Катерини Калитко, що прозвучали під час цієї розмови. Символічно те, що про мости і стіни в Україні говорили люди, які походять з дуже різних регіонів. На фестивалі "Острів Європа" вони наважилися узяти на себе роль суб'єктивних істориків, тож, послухаймо їхні думки.

imageПисьменниця та перекладачка Катріна Хаддад народилася в Соледарі. Потім жила в сирійському Дамаску, навчалася в Харкові, а зараз живе у Києві

– Мости і стіни – це те, що перманентно існує з нами. Ми просто коливаємося туди-сюди і навряд чи можемо існувати без стін або без мостів. Крім того, що стіни відділяють, ми на них спираємось також. Мені подобається, що в українській мові є "мур", і є "стіна". Все-таки мур – те, що переважно відділяє і захищає. А стіна – це те, на що спираємося. Хоча, звісно, є різні відтінки значень. Символічний акт, який відбувся 100 років тому, зараз ми можемо сприймати як певний умовний шаблон, яким можемо скористатися в нашій теперішній ситуації. Одразу виринає в пам'яті акція "Схід і Захід разом" як мем – об'єднання Західноукраїнської республіки. А зараз ситуація із об'єднанням зі Східною частиною. Ця умовна стіна – "сіра зона", яка у нас існує. Постає питання, що все одно там потрібна стіна, але не на рівні сірої зони, а на рівні відділення від агресора. Умовний інформаційний мур в даному випадку.

Щодо мостів. В мене багато знайомих залишилися на окупованій території. Люди старшого віку цілком вважають, що їм там нормально. Але коли деякі з них приїжджають на неокуповану територію отримати пенсію, вони час від часу зі здивуванням відзначають для себе якісь дуже "проукраїнські" позиції. І мені подобається, що вони можуть приїхати подивитися, що ніхто це не насаджує. Вони бачать, що ті люди, які там живуть завжди і яких вони знають, зважаючи на ситуацію самі стають більш умовно скажемо "проукраїнськими". Таким чином люди з окупованих територій зможуть зробити для себе певні висновки. І коли нарешті сіра зона відійде, буде простіше не з центру України чи умовно з Західної України налагоджувати зв'язки, а локально: з тими людьми, яких вони давно знають. Мені здається, що місцевість є важливою.

imageКатерина Калитко – співорганізаторка фестивалю "Острів Європа", письменниця, перекладачка. Народилася і живе у Вінниці

– Мені здається, що символічні акти важливі тим, що в них закладений великий людський імпульс. І вони згодом формують такий скайлайн європейської історії. Коли ми хочемо намалювати якийсь силует, ми креслимо по цих точках. Дуже багато останні 5 років рефлексуємо на тему подібності Перших Визвольних змагань 100-річної давнини і того, що відбувається тепер. І насправді, виявляється, що всі недовивчені тоді уроки так чи інакше відгуються нам тепер. Вони мають просто іншу форму, зовсім інші назви, але символічна вага залишається відносно сталою.

Есей, який я писала, називається "Вагончик на краю світу". Коли накопичується величезна кількість критичних людських досвідів, в першу чергу політичного спектру, я їдучи з Києва до Вінниці чи з Вінниці до Києва потягом, дивлюся на вагон, в якому підписали Акт Злуки, що стоїть на Фастівському вокзалі. І думаю: ми подолали все те згірчення, всі ті різночитання, різні погляди на історію, різні моделі історичних травм і зважилися на цей крок. Хай навіть він не тривав довго в тому конкретному історичному періоді, але зрештою був настільки важливим, що ми про нього говоримо і тепер, за 100 років. Я веду до того, що кожен такий крок, навіть якщо він в короткому часовому проміжку безпосередньо не дає в реальності прямого наслідку, він залишається в колективній пам'яті.

imageГромадський активіст, програмний директор Кримського дому Алім Алієв народився в Узбекистані. Своє дитинство та свідоме життя провів у Криму. Потім жив у Львові, зараз мешкає в столиці України

– Тиждень тому ми були на острові, який в свій час був півостровом (мова йде про острів Кемпа, де проходили кримськотатарські музично-драматичних читання, – ред.) Це символічно до того, що зараз відбувається із Кримом. Там острівна ментальність і острівне думання в тому числі породжувало величезну кількість міфів і стереотипів щодо інших жителів континентальної України. Ви знаєте, що в Криму проукраїнські мешканці говорять, що є Крим і що є континентальна Україна. І що є Росія як окреме явище, як агресор.

З 1944 року до фактично окупації кримські татари в радянські часи будували дуже міцні мури. На мою думку, тоді це нас врятувало від асиміляції, зберегло ідентичність. Адже через таку консервацію ми змогли зберегти мову, традиції і повернутись. В той час національна ідея полягала в тому, щоб не просто повернутись до Криму, а повернутись саме кримськими татарами. Зараз, як на мене, ця річ є шкідливою. Нещодавно ми проводили дослідження цінностей і потреб кримських татар на півострові і побачили, що консервація рухається далі, через те, що є зовнішні виклики. Вони сприяють закритості середовища. В суспільстві постправди, вочевидь, це може призвести до негативних наслідків. Зараз окрім того, що ми намагаємося побудувати нервові зв'язки між кримськими татарами, українцями, турками, мешканцями Європи – окрім цього усвідомлюю тепер, що нам вкрай необхідно починати кримськотатарський діалог.

Мої колеги знають, що я противник надмірної віктимізації кримськотатарської теми і теми депортації. Адже віктимізація часто веде до об’єктивізації. Коли набагато легше пожаліти свого сусіда ніж допомогти йому стати сильнішим. Для мене таким лакмусовим папірцем є тема кримськотатарської національної територіальної автономії. Коли вона заходить в українському середовищі, то дуже поляризує суспільство. Починає викликати спротив і острах, який залишився від минулого і який ми до сих пір не проговорили. Тому, напевно, цей інтелектуальний діалог через мистецтво набагато важливіший, ніж зараз політичний діалог. За моїми відчуттями це відбувається таким чином: поки в нас немає цього історичного і культурного розуміння один одного, нам набагато складніше будувати цю політичну "надбудову" над нашим спільним діалогом.

imageПисьменник, публіцист, почесний президент Українського ПЕН Микола Рябчук народився у Луцьку. Потім жив у Львові, а нині живе в Києві та часто перебуває в закордонних поїздках

Як нагадала модераторка Тетяна Терен, в своєму есеї "Уявні стіни, віртуальні мости" Рябчук згадує опубліковану 2001 року статтю під назвою "Дві України", яка викликала багато критики. З того часу минуло 17 років. Що сьогодні для автора стоїть за поняттям дві України і чому він до нього повертається в своїх теперішніх творах:

– Мені пощастило з критикою і з критиками. Вони мені постійно допомагають переосмислити цю метафору. Кожна метафора розпливчаста, неоднозначна і передбачає різні тлумачення. Я можу постійно уточнювати, що в ній не йдеться про якісь географічні поділи ані навіть етнічні чи мовні. Йдеться насамперед про два різні проекти: демократичної України і євразійської авторитарної. На мій погляд, це дві різні України. Кожна з них має своїх прихильників. Не хочу тепер заглиблюватися в нюанси. Але якщо брати тільки ці два проекти, то боротьба між ними триває. Вектор українських орієнтацій хитається.

Підсумовуючи, вважаю, що українцям вдалося неймовірне: зшити ті дві частини, які в принципі, не повинні були стати однією нацією. Нагадаю, що до XIX століття римо-католики жили у іншому світі – і для козаків були найбільшими ворогами. Козаки православні різали їх більше ніж католиків. Бо католики були просто еретики, а ті – зрадники. І ось відбувається щось неймовірне. В XIX столітті вони переймають всю цю ідею української ідентичності, яка була розбудована на основі козацького міфу в Східній України.

Спадкові інтелектуали були нащадками козацької старшини, які вигадали весь цей міф України на основі козацького. З якоїсь причини галичани прийняли саме цей міф. Прийняли імена, яких не було в Галичині. Прийняли наддніпрянську мову. Тобто, літературна мова, яка сьогодні домінує в Галичині – це наддніпрянська. Цей акт злуки був складним компромісом, тому, що ЗУНР була зовсім інша республіка ніж УНР. Остання – республіка таких радикальних соціалістів. Натомість ЗУНР – це були консерватори, які до соціалізму ставилися дуже скептично. Їх це мало хвилювало і цікавило. Але якимось чином порозумілися і створили цей символічний акт злуки. Він працює попри всі наші відмінності. Він тримає Україну разом.

Відеозапис дискусії

20 червня 2019
1037
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: