Наснаження волею

Опубліковано: 23.10.2019,  Переглядів: 15

Віталій Пономарьов

Віталій Пономарьов

Українській історії не бракує повторів. І сьогодні, як і 100 років тому, політичні українці різного етнічного походження знову захищають від мороку зі Сходу і себе, і нездатний боронитися Захід, знову наражаються, за висловом Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля, на “Die Fúrie des Verschwindens” (“лють зникнення”). Що дасть нам силу протистояти їй?

На одне із джерел такої сили вказує козацька шабля першої половини XVII ст., яка нині зберігається в Історичному музеї у місті Дніпрі: на її клинку біля руків’я вирізьблені перехрещені пірнач і булава та напис церковнослов’янською мовою “Вѣрность землѣ и преданіямъ”. 

Ідеться про землю на берегах рік, у назвах яких відлунює ім’я богині Дани, та про землю вздовж узбережжя моря, до якого ці ріки течуть, а його давня назва – Руське, – відтворює старовинне ім’я цього краю. Мова про чітко окреслений терен постійного оселення певної людності – історичний простір, в якому вона поступово перетворювалась із кількох племен на етнос, а з етносу – на модерну націю. Про сакральний обшир, що простягається від кримського Херсонеса до київської Софії та до львівського Святого Юра.

Цю землю українська людність виплекала впродовж не одного століття, розбудовуючи на ній міста, муруючи храми та фортеці, толокою зводячи хати та вирощуючи навколо них садки вишневі. На цій землі вона розвивала власні та засвоювала запозичені форми громадянської спільності – міське віче, церковний собор, шляхетський сеймик, козацьке коло, ремісничий цех, інтелектуальний гурток, православне братство. Тут вона закладала підвалини своєї свободи: міське самоуправління, золоті шляхетські вольності, козацькі давні права та вольності, ставропігія церковних братств, автономія університетів, вільнодумство філософів, митців і поетів.

Цю землю українська спільнота багато разів обороняла від “визволителів” із Заходу та Сходу, а себе – від зневолення, знедолення, знеособлення, оніміння, від втрати пам’яті, притомності, мови та історичної суб’єктності, а відтак і від розчинення серед могутніших чи “успішніших” сусідів – тобто від люті зникнення. Цю землю сучасна людина не успадковує за “правом крові”, а набуває і привласнює за правом вибору; в цю землю вкорінюються, вона відживляє і живить, а тому її не віддають окупантам і не продають комерсантам. 

Тривале і безперервне перебування на цій землі сформувало досвід осілості української людності (В’ячеслав Липинський ще називав його “інстинктом осілості”); власне, він і є отими її “преданіями” – переказами, традиціями, цінностями, культурою. Цей досвід запечатаний в її історичній пам’яті, захований в її мові, закодований в її культурних надбаннях, які визначають її індивідуальність і виразну відмінність від інших. Він також прив’язаний до її місць пам’яті – Почайна, Хортиця, Жовті Води, Конотоп, Маківка, Крути, Холодний Яр, Биківня, Бабин Яр, Майдан. 

Під впливом цього досвіду в української спільноти формувалися гідність та індивідуалізм, відчуття духовної єдності, потяг до свободи та прихильність до приватності; з нього в її ідентичність “осідали” її уявлення про себе, про своє місце у земному просторі та в історичному часі, про межі свого та чужого. Згодом в осердя тих уявлень інтелектуали “вмонтували” вироблений ними національний міф, витворивши зі стародавньої “сировини” модерну українськість – одночасно й образ, з яким ця нація себе ототожнює, і вікно, через яке вона дивиться у світ. Із тих переказів ці мулярі ідентичності раз-по-раз відбирають те, що їхній нації невідкладно потрібне вже зараз, і те, що їй напевно знадобиться завтра, таким чином “оновлюючи” теперішнє минулим і “перекидаючи” його у майбутнє. 

У цих “преданій” – свій календар, в якому поганські прикликання душ предків до багатого свят-вечірнього столу та гукання весни природно поєднуються з християнськими Різдвом і Великоднем, а на 14 жовтня припадають одразу чотири свята, і всі вони пов’язані із захистом цієї землі від завойовників. У цих переказів – своя мова; вона творить, утримує та розпросторює світ сущого цієї людності, а тому є для неї сховищем, криївкою, прихистком, домівкою, оселею, ойкосом, Домом буття. Серед дійових осіб цих традицій – культурні герої, як їх називав той-таки Геґель – ті, хто виробляє, прищеплює, дарує та навіть нав’язує своїй спільноті естетичні орієнтири, моральні норми та зразки поведінки. До цих “преданій” належить також пам’ять про жертви окупацій, терору, Голодомору, Голокосту, депортацій та асиміляції. 

Нинішня війна відсуває у затінок минулого одні “преданія” та виводить на світло сучасності інші, – насамперед пов’язані із захистом цієї країни, – і розгортає старі сюжети із додаванням до них нових сенсів і значень. Як-от мандрівний сюжет європейської історії про подвиг 300 оборонців власної землі – про 300 спартанців у Фермопілах, 300 арагвійців поблизу Тбілісі та 300 гімназистів і студентів біля станції Крути. Таким сюжетом є і бій 300 вояків ар’єргарду, що прикривав прорив козацького війська “під містечком Берестечком”. Оточені численними польськими підрозділами на острівці посеред річки Пляшівки, ті 300 козаків на пропозицію здатися відмовились, а на знак свого презирства до ворога і зневаги до смерті повисипали у воду із власних кишень і чересів монети; відтак вони продовжували битись, і врешті-решт усі загинули: “Нас тут триста, як скло! // Товариства лягло!”. 

Сьогодні той козацький вчинок виглядає посланням культурних героїв до українського суспільства через три з половиною століття: у разі навали нападників – оборонятися замість домовлятися, воювати замість торгувати, битися замість коритися, стріляти замість колаборувати, кидати гроші у воду, а не зброю на землю, і вмирати замість капітулювати. Щоправда, почути, зрозуміти та сприйняти ті напучування здатна лише вільна людина – та, яку наснажують ці “земля и преданія” та надихає історія спротиву темряві. Бо свобода – це тягар, що дає нам силу.

Джерело: НВ

“Що дасть нам силу?” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.