На смерть Катерини Гандзюк

Ні, ми не були знайомі. Мої близькі друзі — так, вони товаришували з нею та допомагали одне одному, а я ніколи не стикався з Катериною Гандзюк, тільки чув про неї.

Тепер, після смерті, вона стане рядком в історії України. Її ім’я називатимуть поруч із Георгієм Гонгадзе, її згадуватимуть на мітингах і в міжнародних звітах, вона перетвориться на мем. Навряд чи Катерина була б у захваті від цього. Вона була класна: щира, темпераментна, добра, нетерпима до бруду, відверта, різка, дуже освічена й розумна. Справжня українка XXI століття.

Навряд чи хтось в Україні нині не чув про Катерину Гандзюк. А втім, для проформи нагадаю: 31 липня на 33-річну активістку обох Майданів, колишню працівницю міжнародних організацій, активну волонтерку, аспірантку Академії державного управління, ну й, нарешті, виконувачку обов’язків керівника справами виконкому Херсонської міськради та помічницю мера, тобто впливову в регіоні держслужбовицю, — було скоєно підлий напад. Її облили сірчаною кислотою — це не просто побиття чи навіть розстріл, у тому є щось особисте, нице, брутальне: спалити гарній жінці обличчя. Та ним не обмежилося, постраждала третина тіла, було зроблено декілька операцій, але через три місяці організм не витримав, тромб у серце — кінець. Таким чином, напад із метою залякування перетворився на вбивство.

Місцева поліція на початках реагувала без ентузіазму, принаймні зовні так здавалося. Швиденько знайшовся цап-відбувайло із судимістю, на якого зручно було повісити справу. Якби не резонанс, із великою ймовірністю цим би й закінчилося. Але сама Катерина була така яскрава, помітна й популярна, а злочин такий зухвалий, що громадськість обурилася не на жарт, розслідування взяв на контроль генпрокурор, підключилася СБУ. І тут тлумачення наступних подій розбігаються. За однією версією, поліція швидко виправилася та спрацювала майже взірцево: опитала стоп’ятсот свідків, знайшла записи з камер спостереження, зібрала докази, вирахувала весь ланцюжок і взяла виконавців, можна сказати, на гарячому (наприклад, зі слідами опіків). Ну а те, що організатор уперто не хоче здавати замовника, то ми не в Росії, катування заборонені, доведеться чекати невідомо чого. За протилежною версією, правоохоронці навмисно зволікали з розслідуванням, бо в Катерини був особистий довгий конфлікт із місцевою поліцією, а також, ще б пак, із корупціонерами, а в невеликому обласному центрі все з усім так пов’язано… Є, до речі, ще одна ниточка, яка в пошуках і здогадках досі мало позначена: Гандзюк уперто боролася з «ватними» емісарами в Херсоні, а вони, своєю чергою, пов’язані з тією ж таки поліцією (нічого дивного, згадаймо Донбас), і тут уже сам собою напрошується російський слід, але доказів катма.

трагічна смерть героїні, а Катерина безперечно заслуговує на таке визначення, підняв у країні нову хвилю гніву з мітингами, відгуками в соцмережах, розбором польотів у Раді й примазуванням до протестів політичних стерв’ятників, що вже ніяк не сприяє встановленню істини й покаранню винних

Тим часом трагічна смерть героїні, а Катерина безперечно заслуговує на таке визначення, підняв у країні нову хвилю гніву з мітингами, відгуками в соцмережах (віднедавна в Україні це фактор, яким неможливо знехтувати), розбором польотів у Раді й примазуванням до протестів політичних стерв’ятників, що вже ніяк не сприяє встановленню істини й покаранню винних. Паралель Гонгадзе — Гандзюк передбачає продовження боротьби й мимоволі викликає асоціації з рухом «Україна без Кучми».

Утім, різниця є, і суттєва. Вона полягає в тому, що сторони зіткнення не такі очевидні, а громадська думка за інерцією звинувачує владу загалом не лише в гальмуванні чи саботажі, а в контексті протестних настроїв мало не в самому вбивстві. Проте цього разу не було всесильного президента, який прямо дав розпорядження розібратися з журналістом — порушником спокою, не було амбітного міністра внутрішніх справ, не було його прямих підлеглих — безкарних тонтон-макут. Були не надто вправні й геть непрофесійні хлопці, що повернулися з фронту, був організатор і був загадковий (?) замовник, ноги якого ростуть чи то з Києва, чи то з Москви.

Час дорослішати. Усі звикли, що є ми й вони. «Ми» — це ті, хто стояв на Майдані та вимагав перезавантажити країну, а «вони» — це представники ненависної влади, недолюстровані поплічники олігархів, які перефарбувалися й далі доять країну. А тепер з’ясовується, що «вони» й «ми» перемішалися, класове чуття не працює, все значно складніше. У владі з’явилося чимало гідних людей, вони були й раніше, але тепер це не виняток, а явище. Серед активістів теж чимало осіб не надто сумлінних і, перепрошую, не надто розумних. Зовсім делікатний, ба навіть болючий аспект: виконавці нападу — ветерани, які після повернення з війни не знайшли свого місця в мирному житті. Якщо казус «Торнадо» сприймався як щось виняткове й випадкове, то тепер дедалі більше громадян усвідомлюють, що хлопці, яким ми завдячуємо своєю свободою, не є автоматично янголами, і доки для їхньої реабілітації в масштабах держави не робиться практично нічого або робиться ганебно мало, вони можуть бути залучені як до світлих, так і до темних справ.

Поліція? Усі знають, що реформа, точніше створення з нуля одного-єдиного «вітринного» департаменту, ніяк не зачепила підвалин мотивації та принципів роботи цього хворого організму. Люстрація виявилася сміховинною симуляцією, яка лише довела, що працювати по-старому можна й треба, нічого тобі за це не буде. Тим більше напередодні виборів ніхто не захоче втрачати контроль над ситуацією в країні, а він з огляду на кадровий склад може бути як формальним, так і зовсім неформальним — як уже домовляться.

Ефектний демарш генпрокурора, який єдиний, здається, за останній час продемонстрував, що не тримається за крісло, своєю нестандартністю лише підкреслює ту константу, що влада не здає своїх. Країна має бути під контролем, бо вибори, бо війна, бо диверсії, бо реванш… Те, що реванш в якомусь сенсі, точніше на якихось ділянках, уже відбувся, турбує лише навіжених на кшталт Катерини.

Я ніяк не хочу сказати, що між режимом Януковича й державою Порошенка немає різниці — навпаки! Багато мафій завжди краще, ніж одна. Точкові реформи або декларативні краще, ніж принципова їх відсутність. Активісти всередині системи краще, ніж якби вони були за парканом. Проте принципова підтримка держави під час гібридної війни з агресором не означає «не розгойдувати човен». Без тиску ця машина не працює.

Катерина Гандзюк загинула недарма. Вона довела, що з порушниками конвенцій тепер важко боротися інакше, ніж за допомогою відвертого криміналу, що домагатися справедливості можна й треба, ця робота не безнадійна. Вона вчергове показала хворі точки. Вочевидь, то вже справа честі мундира всіх залучених, до винуватців доберуться, я чомусь у те вірю. Хотілося б лише, щоби це не відбувалося щоразу такою ціною.

Автор Юрій Макаров

Джерело: Тиждень.ua

Без категорії