“Моя” Україна, п’ять років після Революції гідності

Іза Хруслінська

Яцекові Куроню в 15-ту річницю смерті і 85-ту річницю уродин.

Дорогий Друже,

Коли я думаю про Україну, порівнюючи ту, яку я знаю, з тією, яку бачу в польському публічному наративі, до голови мені приходить саме це визначення: “моя” Україна. “Моя”, бо пізнаю її не теоретично і не зі сторінок польської преси, а з десятків подорожей Україною – від Маріуполя, Запоріжжя до Львова, від Чернівців до Харкова, Краматорська чи Слов’янська; бо постає з десятків розмов з українськими інтелектуалами, з колишніми дисидентами, з митцями, з журналістами, з політиками (зрідка і лише з кількома), з пересічними, врешті, мешканцями України, а також з українських лектур, що не перекладені і не видані в Польщі, – спогадів, історії, публіцистики. Я хотіла би поділитися з тобою тим, що відкриваю в Україні протягом цих минулих років, які явища хочу зрозуміти – не з польської, а з української перспективи. Переконана, що ти би чудово розумів, наскільки всі ці зміни, процеси, які відбуваються в Україні, важливі для неї, для її майбутнього – але також і для Польщі, Європи, світу.

Через обмежений обсяг мушу вибрати лиш кілька з багатьох явищ, бо і так кожне з них потребує окремого тексту.

Революція гідності і війна з Росією на сході України довели, що українська політична нація, українська політична спільнота існує. На Майдані зустрілися люди різних регіонів України, російсько- й україномовні громадяни України, але різних національностей: українці, євреї, білоруси, поляки, кримські татари і багато інших. Людям на Майдані йшлося не про українські етнічні проблеми, а про проблеми і добро всіх громадян України. На Майдані виявилося, що громадянське суспільство України подорослішало. І що українське суспільство складається з людей різних етнічних коренів, різних віросповідань, що всі вони є громадянами України і поволі починають творити справжню політичну націю. Оксана Забужко говорила у цьому контексті, що цей процес найкраще можна зрозуміти з окреслення, вжитого Т.С. Еліотом про “історичний змисл” народів. Є така річ, як історичний національний інстинкт – коли народ чи національна спільнота керується чистим інстинктом, інстинктивно відчуває, де є загроза і де потрібно чинити опір. Революція гідності і війна з Росією “винесли” цей історичний генетичний інстинкт в Україні на поверхню!

Участь спочатку сотень добровольців з цілої України, а потім солдатів регулярної армії у війні з Росією підтвердила їхній попередній, здійснений на київському Майдані, вибір приналежності до України, вибір її як власної вітчизни! Серед добровольців, які пішли в 2014-му і 2015 роках воювати з Росією і сепаратистами на сході України, багато походило зі східних, центральних і південних українських теренів. Цей процес творення політичної нації дуже виразно видно на прикладі євреїв в Україні. Найвлучніше про це сказав Йосиф Зісельс: “Протягом останніх десяти років, а ключовими тут є три останні, видно процес творення нової ідентичності – українського єврея. Я сам ним є. Ця група ідентифікує себе з українською державою, старається внести свій вклад у демократичні зміни в Україні. (…) Євреї з цієї групи все частіше стають україномовними, розбираються у важливих подіях української історії. І найважливіше – український єврей ідентифікує себе з майбутнім цієї країни, з Україною. Він відповідає собі на такі питання: чи хочу я, щоб Україна далі була сателітом Росії, щоб мала тільки формальні ознаки незалежності – чи я хочу для неї справжньої незалежності. І відповідаючи на ці питання, український єврей стає навіть русофобом. Тому що сьогоднішня фашистська позиція Росії стосовно України і світу не залишає йому іншого вибору. Росія є нашим ворогом, бо хоче знищити українську незалежність – а тим самим і нашу ідентичність українських євреїв, наші прагнення жити гідно. Те, що євреї були на Майдані під час Революції гідності, те, що деякі з них воюють на сході з Росією, працює проти попередніх стереотипів про Україну як антисемітську країну”.

Я би звернула твою увагу також на інше важливе явище, яке з’явилося після Помаранчевої революції 2004 року, та доволі швидко зникло, але під час Революції гідності і протягом цих п’яти років, які минули після неї, повернулося з подвоєною силою. Йдеться про відчуття гордості в значної частини українського суспільства за те, що вони є українцями і громадянами України. А гордість виникає тоді, коли суспільство починає вірити в себе, в те, що має рушійну силу, що бере участь у подіях, які змінюють світ чи якими можна гордитися. І таким чином двомісячна Революція гідності – не тільки київський Євромайдан, а й майдани, розкидані по всій Україні, їхня самоорганізація, рішучість їхніх учасників, завершена смертельною даниною Небесної сотні – уможливила злом (сподіваюся, незворотній) отого історичного комплексу українців, отого відчуття меншовартості. Очевидно, були періоди, коли цей комплекс згасав – наприклад, у 1917–19 роках, в період українізації 1920-х, під час боротьби за свободу, за незалежність України, на рубежі1980–90-х років, не мали цього комплексу бійці Української Повстанської Армії, а пізніше українські дисиденти в часи СРСР. Нині ж значна частина українського суспільства відчуває гордість.

У липні минулого року я вперше була в Маріуполі. Кільканадцять кілометрів від демаркаційної лінії з окупованим Донбасом. Це, безумовно, один із найбільш русифікованих, а радше пострадянських регіонів України. А саме місто перебуває на першому місці в Україні серед тих, які страждають від найбільшої екологічної катастрофи. Під час так званої “російської весни” 2014 року, під час агресії Росії та її агентів-сепаратистів, які прагнули відірвати від України цілий південно-східний терен, саме Маріуполь яко перший чинив їм опір! На маріупольському Майдані було не більше 40–60 осіб, розповідала мені Тетяна, тоді журналістка 5-го телеканалу, родом з цього міста. Росія вирішила, що Маріуполь буде легкою здобиччю. Агресори пробували зайняти казарми в центрі міста й управління міліції – вони були впевнені, що їм це вдасться відразу. Але команди цих установ вчинили твердий опір, були людські жертви. Росіянам не вдалося здобути ані це місто, ані Харків, ні Одесу. Але в Маріуполі пам’ять про цю перемогу, незважаючи на дуже поганий економічний стан його мешканців, залишилася. До міста долинають відголоски боїв за демаркаційною лінією навіть з відстані десятків кілометрів. Втім, росіяни ще взимку 2015 року обстріляли ракетами один із житлових районів міста, загинули десятки людей. Пам’ять про ці події все ще жива. А середовища, для яких і маріупольський Майдан, і захист від агресорів стали важливими, саме на цьому відчутті будують нині своє відчуття українськості. Тетяна, супроводжуючи мене разом зі своїми колегами-журналістами важливими місцями оборони від підрозділів росіян і сепаратистів під час “російської весни”, прямо говорила про гордість за те, що Маріуполь є українським, що протистояв Росії. Так само думають і відчувають тисячі солдатів, які воюють на сході України!

Однією з найбільших “хвороб” українців була розмита ідентичність і затерта історична пам’ять. Наслідки цього явища можна було відчувати протягом усього періоду незалежності України після 1991 року, на ньому значною мірою базувалися політичні маніпуляції історією. Тому нинішній пошук історичної та культурної відрубності, відчуття свідомості власного шляху, відмінності від Росії, відновлення історичної пам’яті та процеси відмежування від Росії здаються мені найважливішими. Оксана Забужко, кажучи про розмиту українську ідентичність в 2012 році, навела таке порівняння: “Я часто вдаюся до такого образу: бібліотека – це не лише кількість зібраних у ній книжок, це «полиці», на яких ці книжки розставлені за певною логікою і у визначеному порядку. А в Україні ще немає полиць, і посеред бібліотеки – України – лежить «гора» навалених книжок і подій. І хай кожен собі з цієї гори вибирає, що і як хоче – відповідно до власних оцінок”.

На мою думку, те, чого не вдалося зробити протягом перших 23 років незалежності України, було досягнуто лише впродовж минулих п’яти років! Україна, якщо використати вжите Забужко порівняння, не тільки поставила за цей час “полиці”, а й динамічно почала впорядковувати також і “книжки” на них, тобто власну історію, ключові аспекти, що будують українську ідентичність та історичну пам’ять, повертати їх суспільству, значна частина якого сама зацікавлена відкриттям власної історії та своєї ідентичності.

У Польщі, на жаль, ані перед Революцією гідності, ані, що гірше, після її закінчення (навіть у контексті війни з Росією) не розуміють проблем України з історичною пам’яттю, а отже, і з власною національною ідентичністю. Не розуміють також значення фундаментальних змін, що відбуваються тепер у цій сфері. Частково саме звідси, з мислення про Україну з перспективи польського історичного досвіду, береться, на мою думку, ворожий підхід, повний спрощень, страхів.

У 2009 році професор Ярослав Грицак у розмовах зі мною (“Ukraina. Przewodnik Krytyki Politycznej”) сказав: “Я вважаю, що на жодному іншому просторі Східної Європи історична пам’ять не була так репресована і нищена, як в Україні. Протягом десятків років величезні сфери національної пам’яті були свідомо заблоковані радянським режимом. (…) Більше того, це явище стосувалося не тільки колективної пам’яті, а й історичних наук. (…) Знання про українську історію були справді мізерними. Про такі важливі події, як битва під Конотопом, Крутами, на Маківці, не кажучи про волинську трагедію, взагалі нічого не було відомо”. Я додам, що ще в 2002 році, в 70-річчя Великого голоду, свідки цієї трагедії, яким вдалося вижити, боялися виступати перед телекамерами. І лише за президентства Віктора Ющенка ці сумні роковини почали урочисто вшановувати на державному рівні, стали публікувати книжки, створювати документальні фільми, присвячені цій трагедії. Так само після Революції гідності розпочалось освоєння та повернення суспільству інформації про Бабин Яр у Києві – місце скоєних нацистами в 1941–43 рр. масових вбивств насамперед українських євреїв, але також і борців за українську незалежність. Переломною подією стали 2017 року державні урочистості в 75-ту річницю цих злочинів, у яких взяв участь Президент Петро Порошенко.

А це ж тільки незначна частина української витертої історії, яка тепер відновлюється в пам’яті. Цьому сприяють і ювілеї, що припадають на останні два роки. У 2018-му була сота річниця української державності – 22 січня 1918 року оголошено так званий IV Універсал, який проголосив повну незалежність України. З цієї нагоди Український інститут національної пам’яті розпочав діяльність із внесення в українську пам’ять знань і подій стосовно української революції 1917–21 років, битв різних українських формувань за незалежність України проти Червоної армії та проти вірних ідеї імперської Росії військ. Пам’яті про цю частину української історії, про цей прекрасний епос в часи СРСР не існувало, не могло бути, після 1991 року вона була привідкрита лиш уривками, а одна з провідних постатей цієї історії, Симон Петлюра, був вкритий поганою славою. Лиш у жовтні 2017 року, у зв’язку зі 100-літтям Української Народної Республіки, у Вінниці поблизу будівлі колишньої канцелярії Головного отамана Української Народної Республіки Симона Петлюри відкрили пам’ятник цьому борцеві за українську незалежність. На вокзалі у Вінниці поставили меморіальні таблиці, що польською та українською мовами увіковічують історичну зустріч у цьому місці і в цьому місті Симона Петлюри та маршала Юзефа Пілсудського 1920 року. Так само польсько-українська війна 1918–19 років була колись частиною пам’яті тільки мешканців Західної України, Галичини, а решті України була майже невідома. Сота річниця початку тієї війни, яка припадала на 1 листопада 2018 року, започаткувала процес повернення цієї частини української історії всьому суспільству. З’явилися важливі тексти українських письменників, у тому числі Юрія Андруховича, з’явилися виставки, про неї згадувано в телебаченні, кілька років перед тим був знятий присвячений цій війні напівхудожній фільм “Легіон” режисера Тараса Химича.

Війна Росії з Україною дуже сильно вплинула не тільки на процеси зміни ставлення суспільства до історичної і сучасної Росії та росіян. Окупація Криму і війна на сході стали для багатьох громадян України шоком. Але, що особливо важливо, вона вплинула на процес відриву від російського спадку, від Росії, на процес усвідомлення іншого історичного шляху й України щодо Росії/СРСР, іншої історичної пам’яті. Я собі уявляю, наскільки саме тебе, мій Друже, цікавили би ці зміни, з якою увагою ти би за ними стежив. Бо ти би зумів їх оцінити, зрозуміти, яке значення вони мають і для майбутнього України, українського суспільства, і для Польщі. З цікавості я спробувала пошукати в інтернеті статті польських авторів за ключовими словами “культурний відрив українців від Росії після 2014 року” – і не виявила жодного тексту на цю тему! Для порівняння можна спробувати вписати в пошук “Україна, зростання націоналізму” – і знайдуться сотні польських публікацій! Оце перше словосполучення відображає одну з найістотніших змін в Україні, а друге є віддзеркаленням віртуального/міфологічного польського мислення про Україну, яке взагалі не враховує реальної ситуації в цій країні.

“Геть від Москви!” – це гасло-ключ, яке вперше використав у 20-х роках минулого століття Микола Хвильовий, один із провідних представників українського відродження того часу. Тобто майже сто років тому! Це Хвильовий разом із мистецьким середовищем ВАПЛІТЕ у Харкові висував у 1920-х постулати звільнення української культури і політичного життя від російського домінування. Тоді ці процеси, запущені українським відродженням на радянській Україні, “вбив” (дослівно) Сталін, терором розправляючись з провідними представниками української культури, які гинули від голоду й епідемій у таборах або ж їх відразу після арешту розстрілювали. Хоч це гасло серед українців, свідомих того, який зміст закладено в цих словах, наскільки важливий він для України та української ідентичності, звучало в різні періоди історії України останнього сторіччя, однак лише впродовж минулих п’яти років можна говорити про його реалізацію! Не місце тут на аналіз причин складності українсько-російських відносин, зокрема процесів, які перешкодили Україні після 1991 року запустити процес відриву від Росії на культурному і суспільному рівні. Вичерпно про це ми говорили в книжках-інтерв’ю з Оксаною Забужко і Ярославом Грицаком. Однак за оцінкою – не тільки моєю, а й українських інтелектуалів, митців, лідерів суспільної думки – це є один із найістотніших процесів для майбутнього України. Його кульмінаційним пунктом, пунктом історичного значення, стало надання 6 січня цього року Українській Православній Церкві Томосу. Реакція українського суспільства на цю подію нагадувала урочистості Дня злуки, об’єднання українських земель 22 січня 1919 року, коли на Софійському майдані в Києві зібралися величезні натовпи українців! Подібно сталося і тепер, коли з сотень тисяч уст пролунав гімн “Ще не вмерла Україна!”, а в тисячах очей заблищали сльози!

Очевидно, аналіз того, що означає надання Томосу і постання незалежної від московської Української Православної Церкви та наслідки цього для України і для Росії, виходить за межі цього тексту. Але немає сумнівів, що вже ніколи після цього акту не буде так само, як перед ним.

У рамках цього процесу відриву від Росії відбувається багато з описаних вже вище мною явищ. І переоцінка історії України, і спроба іншого погляду на деякі її аспекти, і процеси декомунізації, але також дуже динамічний розвиток української культури.

Особливо це явище помітне, коли дивитися на розвиток кіно та ринок видань українською мовою, в тому числі й перекладів українською мовою світової літератури, публіцистики, філософії, а також і самої української книжки, особливо художньої літератури і публіцистики. Коли наприкінці 90-х років XX століття я шукала в Києві українські книжки, то могла їх знайти лише у двох-трьох місцях – але і там вони були меншістю в морі російськомовних видань. Ще гірше ситуація виглядала на ринку преси. Цей ринок трохи ожив після Помаранчевої революції, але українська книжка до читача, особливо поза Західною Україною і Києвом, пробивалася дуже важко. Росія різними методами, зокрема і через агентуру впливу в парламенті, блокувала цей процес. Справжній вибух у цій сфері настав, починаючи від 2014 року, і повір мені, це велике задоволення йти до книгарні і дослівно “занурюватися” в україномовні книжки, у тому числі для дітей і молоді. Також динамічний розвиток переживає українське кіно. Найкраще це показує статистика: 2011 року на екранах кінотеатрів в Україні з’явився тільки один фільм українського виробництва. А 2017-го – аж 30; в 2018 році мало з’явитися 47, частково за фінансової допомоги держави. Спеціалісти вказують, що головна причина цього буму – зміна ставлення до українського кіно українських глядачів. Більшість українського суспільства після Революції гідності хоче дивитися українське кіно. Оскільки це пов’язані процеси, то за попитом глядачів пішли дистриб’ютори і виробники, вони з більшою зацікавленістю продукують і промують українську кінопродукцію. Впродовж цих років справжніми кінохітами стали власне українські художні стрічки: в 2015 р. – “Поводир”, режисер Олесь Санін, а в 2017 р.–”Кіборги”, режисер Ахтем Сеїтаблаєв. Успіх цих двох фільмів показує також, якого типу кіно хоче оглядати українська публіка саме тепер, у період війни з Росією та російського ідеологічного наступу. Перший фільм, знятий ще перед самою Революцією гідності, розповідає про трагічну історію періоду радянської України 30 років XX століття, Великого голоду, початки терору, спрямованого проти творців і носіїв традиційної української культури (кобзарів). Фільм “Кіборги” розповідає історію добровольців із різних середовищ і регіонів України, які з розпочатою Росією війною потрапили до підрозділів на сході, і їм довелося захищати аеропорт у Донецьку. Більшість створених в Україні протягом останніх трьох років кінофільмів стосується подій з історії України. Недавно з’явився художній фільм про Симона Петлюру, кілька днів тому відбулася прем’єра стрічки, героями якої є студенти та гімназисти, які обороняли Київ у 1918 році. Бій під Крутами – це символ трагізму і посвяти молодих українців захисту незалежності. Нещодавно з’явився фільм про короля Данила Галицького, у процесі створення перебуває адаптація роману Івана Франка “Захар Беркут”, який змальовує долю карпатського села, що в часи середньовіччя протистоїть монгольській навалі. З’явилися також фільми, які розповідають про драматичну долю боротьби бійців Української Повстанської Армії з НКВС після закінчення Другої світової війни і проти табірної адміністрації в ГУЛАГу – такі, як “Червоний” чи “Жива”.

Серед важливих змін я хотіла би звернути увагу на таке: все частіше лунають голоси серед політиків, а особливо серед інтелектуалів та аналітиків, що минулі п’ять років дозволили Україні усвідомити: ця країна стала суб’єктом – а не об’єктом, як раніше – в політиці. Зростає переконання, що Україна має право захищати власну правоту, право на власну історію, культуру, на власну історичну пам’ять. Бо українське суспільство заплатило за це ціною крові на Майдані у боротьбі за європейські цінності, борючись за право на самовизначення і власну ідентичність – і далі платить її у війні на сході країни, де щодня гинуть громадяни України!

Чи я ідеалізую? Ні! Я свідома, що ці процеси лише розпочалися, що не охопили ще цілої України, і зрозуміло, що ще далекі від завершення. Їх стримують умови – історичні й політичні – в самій незалежній Україні, не згадуючи вже про попередні роки і століття. Однак ми мусимо пам’ятати, що ці процеси відбуваються в країні, яка вже п’ять років перебуває у стані війни з Росією, в країні, яку Москва спеціально дестабілізує, зокрема пропагандистською війною. Однак, незважаючи на всі труднощі, ті процеси запущені в дію, і радше ніщо вже їх не зупинить…

Маю таку надію і цього бажаю Україні!

Знаю, що ти би теж приєднався до моїх побажань!

PS. Я свідомо майже цілком оминула той образ України, який існує в Польщі. Як написала на початку листа, я хотіла дивитися на “нову” Україну з української перспективи. Польської я не приймаю.

Джерело: Збруч

Без категорії