Мости всередині країни

Опубліковано: 07.06.2019,  Переглядів: 128

Галина Вдовиченко

Тато моєї товаришки далекого серпня 1968 року був юним рядовим радянської армії, що проходив строкову службу у танкових військах і саме тому опинився в той час на вулицях Праги. Уже тоді він зрозумів, що тут щось не так із тією «інтернаціональною допомогою». Празькі студенти — хлопці й дівчата, його ровесники — вибігали назустріч бронемашинам, кидали в них пляшки з горючими сумішами, намагаючись зупинити колони військової техніки. Через багато років колишня чеська студентка, яка брала участь в опорі радянським військам, що вторглись у країну, і колишній комсомолець-танкіст зустрілися за святковим родинним столом. На весіллі своїх дітей, хлопця з Праги і дівчини зі Львова. Пражанин знайшов майбутню дружину в Україні, коли приїхав сюди працювати представником чеської фірми.

Велика історія стає більш промовистою, коли втілюється у конкретних родинних історіях людей, що опиняються по різні боки барикад, кордонів, ліній розмежування та інших бар’єрів і стін, коли вона зводить людей обличчям до обличчя — у часи протистояння, або згодом, через багато років. Геть за іншим сценарієм. І тоді нерідко трапляється, що звичайні людські прояви — співчуття, милосердя, любов — здатні зруйнувати міцні мури. Надто коли життя готує колишнім непримиренним протиборцям такий сюрприз у майбутньому, як народження спільних нащадків.

Нам бракує живого спілкування без телевізора

Можна лише уявити, скільки терпіння, делікатності й мудрості потребує від людей такий поворот долі, щоб гідно пройти через нові випробування. Знаю лише, що створення міцної родини у тому українсько-чеському союзі почалося не лише з кохання двох людей, але й з моменту, коли свекруха і невістка почали вчити чужі мови, щоб краще порозумітися.

Це зовсім не винятковий сюжет. Ось іще один, того ж формату.

Дівчина, прадід якої був свого часу високопоставленим радянським генералом із героїчним минулим, ветераном війни і взяття Берліна, і хлопець із родини учасника визвольних змагань, нащадок бійця Української Повстанської Армії, вчилися на одному факультеті, покохали одне одного, довго зустрічалися, аж поки оголосили своїм рідним про рішення одружитися.

Цій молодій сім’ї вже кілька років. Старше покоління порозумілося, середнє покоління стали друзями. Діти-онуки ростуть на радість усім.

На шляху одне до одного нічого у людей не відбувається само собою, без зусиль. Знадобилося задіяти чимало важливих рис, зокрема вміння слухати й чути, а також уміння обходити гострі кути і обирати пріоритети. А ще — здатність прощати. Особливо коли є задля кого і задля чого, особливо коли — заради дітей та їхнього майбутнього.

Подібними історіями Всесвіт намагається сказати нам щось важливе. Або надає можливість кожному прочитати ці послання по-своєму. Можливо, вони про те, що в усіх випробуваннях, які випадають на долю людини, головне — зберегти у собі людяність.

Кіборг, який думає інакше

Ми надто швидкі на осуд і на запальну реакцію на інакшість. Одне необережне слово, дрібне непорозуміння, нечітко сформульована думка — і ось уже іскрить, емоції вибухають і вирують, а ті, хто вчора почувались однодумцями, люто сваряться і б’ють горщики. Не чіпатиму непримиренних розходжень у світоглядах, ідеться не про це. А про те, що ми часто розходимося через речі, різниця між якими не є підставою для ворогування, а є лише приводом для цивілізованого аргументованого обговорення. Бажано із залученням фахівців, озброєних фактажем. Погодитися з чиїмсь непогодженням — складно. Мало хто вміє спокійно приймати сам факт наявності протилежної думки.

У передвиборчі дні на моїй сторінці у Фейсбуці хтось невідомий відгукнувся на пост зухвалим коментарем зовсім не до теми — «Съешьте конфетку рошен, может полегчает». Ім’я — очевидне псевдо, обличчя сховане. Ще й заходився злобно сперечатися з іншими коментаторами. Це бот, попередили мене. В бан його! Від таких варто чистити стрічку!

Я «чищу стрічку» часом, але за іншими критеріями — коли хтось давно відсутній на ФБ або пости мені геть нецікаві. Натомість тих, хто думає інакше, але не поводиться агресивно, не випалює усе довкола себе напалмом ненависті – я залишаю. Інакше моє уявлення про світ і людей буде викривленим.

Цей невідомий на моїй сторінці накидався на кожного, хто озвався під тим записом, а мені пригадав, що ми таки знайомі, бо я приходила до шпиталю в перший рік війни. За кілька хвилин я здогадалася, хто це. Хоча знайомств і розмов у ті місяці у військовому шпиталі було чимало — з пораненими, з волонтерами, з медиками… Навіть псевдо було співзвучне з його прізвищем, яке я згадала. Я знаю цю людину, хоч обличчя на аватарці наполовину закрите. Це кіборг, він захищав Донецький аеропорт, був там поранений. Сам із Донецька, тепер — так виглядає – знову на передовій.

У 2014-му він був на диво спокійний і розважливий, його хвилювали важливі питання з історії України, він багато читав, переважно історичні книжки, найбільше цікавився Другою світовою війною, тогочасними персоналіями й подіями, намагався самостійно розібратися з деякими драстичними моментами. А тепер наші симпатії й антипатії у президентських виборах розвели нас так далеко, що мало не зробили ворогами. Ми опинилися по різні боки вибору, хоча не у прізвищах наших обранців річ, а в чомусь набагато більшому.

Мені не йшла з голови та злостива, зневажлива інтонація, з якою він спілкувався з усіма на моїй сторінці, його бездоказові звинувачення й заперечення змін, які відбулися в країні, — він їх не бачив. Але від того всього він не переставав бути моїм співвітчизником, який теж бажає своїй країні процвітання. Жива розмова, очі в очі, можливо, склалася б інакше. Це так важливо — бачити обличчя співрозмовника, а не аватарку і псевдо.

Побратим цього давнього знайомця — чоловік із того ж 2014-го, з того самого шпиталю і відділення, тільки з іншої палати. Він теж захищав аеропорт, тільки інший, Луганський, теж отримав важке поранення, його заледве врятували, він залишився інвалідом. Бачу його пости й фото у Фейсбуці, радію тому, що він знайшов своє місце на новому етапі життя. Не втрачала його з поля зору — і прізвище те саме, і обличчя. У передвиборчі дні ці двоє захисників опинилися по різні боки уявлень про особистість президента. Того, хто має стати гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України і додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. А також — що дуже суттєво, бо так записано в Конституції, — гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.

Здавалося б — і той, і той воювали проти ворога, який прийшов на нашу землю. І той, і той — «за Україну». Але — аж надто різну Україну. Хоча навряд чи у нас усіх є якийсь інший шлях, ніж разом побудувати сучасну, модерну європейську країну.

Нам бракує мостів взаєморозуміння всередині суспільства, бракує родинних розмов — не тих, що за законами політичних телешоу, а живого спілкування без телевізора. Бракує звички самостійного думання — про історію, мову, культуру, економіку, стиль життя, стосунки між людьми. І навіть звички подумати, перш ніж щось сказати чи зробити, та хоч би на хвилину затриматись перед відправкою опонента «в бан». Адже там може опинитись той, хто вагається, чи не може в чомусь розібратися, чи потребує більш переконливих аргументів. Не байдужий, не ворог — інакший. Так легко оголосити ворогом тих, хто має інакшу, навіть протилежну думку з деяких питань, так легко його «забанити», відмежуватися, підгодовуючи своїм нетерпінням монстра протиставлень між людьми за будь-якою ознакою.

Діти, будівники мостів

Минулий рік був багатий на поїздки на схід. Маріупольська книжкова толока, Слов’янська толока… Сєвєродонецька… А перед тим — Краматорськ, Костянтинівка… Розмаїття зустрічей, розмов і вражень. Спілкування у різних форматах на різні теми, формулювання запитань і пошук відповідей, але навіть саме лише формулювання запитань — це вже акт думання.

На тих книжкових подіях мене найбільше тішили діти. Тішили своєю відкритістю і розкутістю, тим, що люблять і читають сучасні українські книжки — а це і є Україна в одному з її проявів. Діти ростуть разом із книжками, і справа лише за тим, щоб книжок було достатньо у бібліотеках, у книгарнях, щоб вони, ті бібліотеки й книгарні, просто були, і щоб наповнювалися сучасними вітчизняними виданнями.

Із дорослими на сході частіше розмовляли однією мовою, іноді – двома. Діти завжди говорили українською. Для когось вона рідна. Для когось — мова прабабусь-дідусів, яку батьки з різних причин добряче призабули. А для когось уже стала своєю, бо це мова героїв улюблених книжок. Хтось із дітей говорив вільно, хтось добирав слова й помилявся, та все одно говорив по-українськи. У майбутньому вони зрозуміють, що мова — це не лише засіб спілкування і пізнання, а ще й захист і оберіг, маркер приналежності до однієї країни. Мова — як стіна і міст, два в одному. Стіна від агресивних зазіхань і міст порозуміння зі своїми і з усім світом.

У Львові, до речі, теж є чимало родин, в яких удома говорять двома мовами, але між собою молодші розмовляють по-українськи. Є певний хід процесів, яких не зупинити.

Цього року я вперше побувала у Чернігівській області, завдяки проекту «Мереживо. Літературні читання в містечках України» — його організував Український ПЕН за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Письменники їздили в малі міста, щоби познайомити жителів із сучасною українською літературою. Після Бахмача й Батурина ми поверталися переконані в тому, що в тих місцях варто побувати, за можливості, кожному… Подихати тим повітрям, почути північну говірку, побачити на власні очі особливості старих місцевих хат, згадати у деталях найважливіші сторінки історії гетьманської столиці. Приїжджали з однією метою, а поверталися — збагачені розумінням того, яка Україна різноманітна, яка у неї складна історія і який сильний народ, що постає, незнищений, навіть із таких попелищ, як випалений дощенту 1708 року московськими військами Батурин.

Перехресні маршрути (по суті – мости) всередині країни нам необхідні для зміцнення єдності й чуття єдиної родини, для розуміння та прийняття інакшості, для можливості глибше пізнати рідне, своє.

Про стіни, яких більше немає

Насправді стін більше немає й ніколи не буде, окрім стін ментальних. І стін ілюзій. А більше жодних, усі стіни впали. Ми живемо у новому світі.

На екран айфону, що лежить переді мною, висвітилося повідомлення: N. (відомий волонтер) зараз у прямому ефірі. Що сталося?

Він стримить із якоїсь кімнати: поверхня стільниці, якісь папери… Що він показує? Навіщо? І, поки глядач розгублено тупить очима в екран, вистрибує комент від когось із друзів: «Вимкни камеру! Ти в прямому ефірі!»

N. випадково натиснув на певну функцію — і ось його смартфон показує всьому світові, де його господар є і що робить, а той навіть не здогадується про свою присутність у публічному просторі, про свою незахищеність і вразливість.

Я заводжу в пошук запит, як виглядає амариліс, щоб показати мамі на екрані смартфону. І того ж дня з усіх інформаційних сайтів мені валить в очі реклама насіння рослин, клубнів, саджанців і засобів боротьби зі шкідниками. Повз увагу мережі-всезнайки не пройшов випадково-ситуативний запит, приватна розмова далася взнаки — і я одразу потрапила у певну категорію споживачів реклами.

Яка приватність? Які стіни? Це все в минулому. Треба навчитися жити в сучасному світі з його можливостями та його викликами, не вестися на бажання охочих тягнути нас, як те теля, на мотузочку, і намагатися облаштувати свій приватний простір і свій великий спільний простір — Україну — максимально наближеними до того, що маємо на увазі під територією свободи й незалежності.

«Мости замість стін» — спільний проект Українського ПЕН та “Нового Времени”, у рамках якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців. 

Джерело: Новое Время