Місяць у Харкові: освідчення в любові

753
Роздрукувати
Місяць у Харкові: освідчення в любові

Ярослава Стріха

Третя учасниця Харківської літературної резиденції – перекладачка Ярослава Стріха – в колонці для "УП. Життя" поділилася враженнями від перебування на Харківській літературній резиденції.

До Літературної резиденції я ніколи не бувала у Харкові, але, звичайно, як усі читачі української літератури, була певна, що непогано його уявляю.

Подекуди, звісно, віджартовувалася: мовляв, насправді ніякого Харкова не існує, Харків – це вигадане місто, створене спеціально для того, аби там розгорталися літературні сюжети.

Мої топографічно-архітектурні уявлення про Харків приблизно збігалися з літературним міфом 1920-х (вулиця Сумська й інша географія Літературного ярмарку, Будинок Слово, опера, де проходив показовий процес СВУ тощо), з певними відцентровими вкрапленнями інших епох – від університету з Гулаком-Артемовським і, скажімо, Срезневським до Межиріччя Сергія Жадана.

Варто би нарешті з’їздити в Харків на вихідні, – повторювала я собі, – зачекінитися в усіх відповідних локаціях, обмацати всю цеглу, якої міг торкатися ще літературний пантеон, і рушити додому з відчуттям виконаного обов’язку перед рідною культурою.

Однак, в цілому, на тлі читацького досвіду буквальний візит здавався вже й необов’язковим: історія, як то водиться в наших широтах, витісняла географію.

Я шалено рада, що врешті не стала вибиратися до міста на вихідні, й безмежно вдячна за можливість побути там значно довше організаторам літературної резиденції – Харківській обласній державній адміністрації, Українському ПЕН та Харківському літмузею.

Адже, очевидно, це одна справа – приїхати в місто, скажімо, на вихідні, з чітким списком, що ти хочеш побачити, що тобі від нього треба: відбираєш у міста перелік краєвидів і досвідів, як кістку з рота у пса.

Такі короткі загарбницькі вилазки – це про тебе саму, про те, що ти хочеш взяти: не про місто і те, що воно може чи хоче запропонувати.

Цілісна фактура міста дробиться на розрізнені, не пов’язані між собою локації, схвалені туристичним бюро, між якими треба чимшвидше перебігти, не гаючи часу на безцільне вештання і розглядання знічев’я. При цьому випадає найважливіше – всі ті проміжки, де, власне, й відбувається життя.

Натомість геть інша справа – опинитися там на довший час. Тоді починаєш із містом зживатися і домовлятися, як із живим; міста ласкаві, вони зазвичай пробачають твої спрощені уявлення, стереотипи й упередження. Харків був дуже ласкавий і щедро ділився своїми химерами й дивовижами.

Урешті, найсильніші враження виявилися найменш передбачуваними. Їх напевно не отримала би при короткій туристичній вилазці-поході на місто з чітким, заготованим заздалегідь списком, що потрібно відвідати, як списком покупок.

Скажімо, я в будь-якому разі потрапила би до будинку "Слово", й хай би скільки фотографій ти бачила доти, хай би як добре знала його літературну долю, цей двір, що нависає над тобою-безсилим глядачем усім тягарем нестерпної історії, таки вражає.

Але, якби я вибиралася в Харків на коротку подорож вихідного дня й була обмежена у часі, то напевно не блукала б околицями будинку "Слово" й не виявила, як близько він стоїть до військового госпіталя – як, за іронією географії, пліч-о-пліч опиняються ті речі, що нас бережуть: наша культура і наша армія.

Так само напевно не встигла б потрапити до першого будинку, де жив Хвильовий, зі збереженими ще з його часів сходами і ліфтом (спасибі величезне пані Тетяні Пилипчук за ці прогулянки).

Я в будь-якому разі походила би центром міста – але напевно не розвідала б, скажімо, чудового району Панасівка по той бік річки, з його котами і кіньми поміж гаражів, з його квітами й набубнявілим на сонці виноградом, із його трамваями й вужами під мостами через порослу лататтям річку, з його архітектурним модернізмом обіч врослих у землю по віконниці давніх хаток, кумканням жаб і химерним постіндастріалом, що перетворюється у своїй неутилітарності на ритуально-культову споруду.

Безцільно блукаючи містом і не кваплячись на вечірній потяг, я натрапляла й на частину місць, куди при коротшій поїздці напевно би прийшла організовано, й вони з акуратних пунктів плану перетворювалися на щедрі дарунки міста.

Скажімо, геть випадково вибрела до кенотафа Хвильового, до якого сходила б у будь-якому разі, просто іншого дня. На кенотафі хтось лишив цілий буханець хліба, цеглинку, як звісточку письменнику, що його історія добігає кінця голодного 33-го: друже, далі буде страшно, потім дуже страшно, ще трохи страшно, але в цілому, в тому кінцевому підсумку, який датується 2019-м, краще, ніж можна було помислити з темних глибин 33-го, тож ось хліб.

Так само випадково я натрапила на цілий табунець скіфських баб, що обжили подвір’я природничого музею й куняють на осонні своєї усміхненої тисячолітньої давнини.

Я б напевно сходила врешті на якусь із виставок дитячого художнього колективу Aza Nizi Maza (врешті, одразу після повернення з Харкова в Київ таки встигла на їхню виставку в Американському Домі, присвячену 200-річчю Волта Вітмена), але в Харкові випадково вибрела на їхню підвальну майстерню, густо населену дивозвірами, інсталяціями й картинами з попередніх виставок.

Тут і паперова постать Сергія Пилипенка, голови спілки селянських письменників "Плуг", із малими письменниками під крилом, і Володимир Сосюра із квітковими крилами, і безліч інших прикладів дуже живого й особистого діалогу з культурною традицією попри дистанцію в кілька поколінь і різні естетичні перспективи – діалогу, який засвідчує, що активний творчий пошук і експеримент, яким славився Харків у 1920-ті, триває й напередодні 2020-х років.

image
Постаті Сергія Пилипенка та інших письменників

Так само при коротшій подорожі я напевно вибралася б у село Сковородинівку: там зберігся маєток Андрія Ковалівського, де помер (і при якому похований) Григорій Сковорода. Маєток, нині музей, зберігся добре, бо до 1972 року в ньому була школа, але з тих же причин він не надто багатий на експонати – а тому враження про коротку вилазку були б менш яскравими.

Натомість я потрапила до Сковородинівки на масштабне святкування Івана Купала, і тому побачила і запускання вінків на воду, і вогняне шоу, і безліч виконавців, від автентичних лірників до по-своєму зворушливих аматорських колективів залізничників і муніципальних контор.

Зрештою, при короткій оглядовій вилазці до Сковородинівки точно не мала би часу годинами вештати тамтешнім садом і спостерігати, як природа повільно витісняє цивілізацію, а нові хащі прокрадаються в суворий геометричний лад розбитого тут колись англійського парку.

Так життя бере гору над нав’язуваними йому схемами, що, врешті, добра метафора для цілого мого досвіду знайомства з Харковом, яким завдячую літературній резиденції – досвіду прекрасного, як саме це місто.

* Харківська літературна резиденція – спільний проект Українського ПЕН та Харківської обласної державної адміністрації, покликаний підтримувати вітчизняних прозаїків та промотувати Харків і його культуру в Україні та світі. Учасниками резиденції на сьогодні стали письменники Люба-Параскевія Стринадюк, Любко Дереш, Міхаель Целлер (Німеччина) та перекладачка Ярослава Стріха.

16 вересня 2019
753
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: