Міст між цивілізаціями, або Фальшивий міст

Мирослава Барчук

Метафора мостів замість стін настільки правильна, проста і прозора, що у мене виникає відчуття, ніби за нею легко не помітити тонку і складну суть самої проблеми

“Мости замість стін” – спільний проект Українського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін

Ми починаємо дивитися на проблему порозуміння, діалогу крізь задану метафорою оптику, а вона для нашої проблеми не завжди точна.

Мені б хотілося сказати про одну важливу (але недооцінену, на мій погляд) загрозу в парадигмі стін і мостів, яку нам легше замовчувати, аніж проговорювати. Ця загроза – свідоме плекання ілюзії. Видавання бажаного за дійсне.

Найнебезпечніше у мостах – фальшиві опори. Іноді вони гірші за стіни, бо можуть упасти в найбільш критичні моменти. Та це, власне, й ставалося завжди, коли ми імітували мир і дружбу, замість чесно окреслювати свої принципи та червоні лінії. І що найважливіше – пробували інтелектуалізувати відсутність позиції чи страх висловитись.

У певному сенсі п’ять років війни, втрата територій, загибель тисяч людей – це плата за утопію в свідомості мільйонів наших людей, які десятиліттями витісняли правду й вірили у фальшиві мости.

Поясню на прикладі моєї давньої історії з бізнесменом Сашею з Луганська, з яким – як мені здавалося десять років тому – я побудувала надійний міст. На початку війни з’ясувалося, що я, перекидаючи міст, не зовсім розуміла рельєф Сашиного берега. Ну або ж не хотіла чесно зізнатися собі.

Я познайомилася з Сашею на одному з ретритів. Ми медитували, всі разом спали на циновках у величезному залі, купалися на світанку в лісовому озері, стояли в асанах, дуже відверто – як це часом може бути тільки з чужими людьми – розмовляли. Врешті наприкінці усім не хотілося розлучатись, відчувалося колосальне єднання всієї групи, усіх, хто прожив разом ці прекрасні й незабутні кілька тижнів. Тому ми спілкувалися далі.

Пізніше того року, вже навесні, Саша та ще кілька людей з Луганська приїжджали до Києва. Звичайно, я постаралась відкрити їм сто прекрасних світів! Мені подобалося вражати моїх гостей, і вони – вражалися! Київ буяв у цвіті бузків і каштанів, на Софійській площі над нашими головами розлітались вогні на відкритті фестивалю «Французька весна», у машині на максимальній гучності звучало «Ти втретє цього літа зацвітеш» Тараса Чубая і новий альбом «Міра» Вакарчука, мої гості, приголомшені, стоячи аплодували виставі «Річард ІІІ» театру ДАХ і особисто тисли руку Владу Троїцькому. Ми плавали Дніпром на човні моїх київських друзів, і Саша повторював: «фантастика, сказка, другой мир» і обирав собі будинок, у якому мріяв би жити, з тих хмарочосів, що будувались на лівому березі.

 

Де вихідна точка діалогу? Чи ми не замовчуємо чогось, що потрібно відразу озвучувати?

 

Якось у мексиканському ресторані на Подолі, куди ми зайшли на найкращу в Києві маргариту, Саша випадково зустрів свого давнього товариша з Лутугиного, у дуже характерній кепці і з характерними манерами. Я була, що називається, на куражі, тому далі розповідала історії. Про те, чому площа – Контрактова, про бали у ХІХ ст. у Контрактовій залі і про бійки на цих балах київських поляків, які приходили в національному одязі й танцювали мазурку, із російськими гарнізонними офіцерами.

Сашин друг дочекався паузи і, відпивши маргарити, раптом дружно запитав: «А можна бл..ь на русском?» Ну що ж, ми ж усі дорослі люди. Я відповіла щось різке, але весело, якось вдалося не перечепитися об цей епізод, і розмова покотилась далі. Врешті лутугинський гість мусив їхати у своїх справах, а ми лишилися сидіти веселою сп’янілою компанією на шумній літній терасі, і Саша захоплено кричав мені на вухо: «Ну ты даешь!»

В останній вечір перед їхнім від’їздом ми вийшли з машини на Арсенальній біля нічного кіоску, щоб випити кави. І знову Київ зачаровував і пригортав: цвіла акація, сяяли зірки і до всього цього за мурами Арсеналу співали солов’ї. Я розповіла про те, як ось прямо на цьому місці Сашині земляки, «донецькі» з петлюрівського Гайдамацького полку, у 1918 придушували повстання червоногвардійців на заводі «Арсенал» під час наступу військ радянської Росії на Київ. Саша доторкався пальцями до виїмок від куль і скалок на мурах Арсеналу й запитував: «Так это пули наших? Или большевиков Муравьева?»

У середині травня 2014 року, вже після «референдуму ЛНР» Саша подзвонив мені з Лутугиного. Я пробувала розпитати у нього про захоплені ОДА, СБУ, хто там був, чи були росіяни, Саша відповідав, що заходив лише раз усередину, говорив із колишніми однокласниками. Про решту розповідав неохоче, ухилявся. Я подумала: можливо, він боїться, що телефон прослуховують, і переконувала Сашу виїжджати до Києва, бо вже все було ясно. Пропонувала, щоб він із родиною жив у нашому заміському будинку скільки буде потрібно.

У відповідь Саша розповів, як плакав, коли його однокласники палили українські прапори, а він витягав ці прапори з вогню і кричав: “Мы же вместе с вами на Донбасс-арене на Евро- 2012 вот с этими флагами!….”. Але, з іншого боку, “не все так просто с ополченцами, там нормальные ребята, мои друзья, никакие не террористы”. Я чула, як Сашина дружина кричить: “Скажи ей, что там такие же люди, как она. Их надо услышать, а не убивать…”

Вони пробували виїхати в Росію, в Геленджик, до родини дружини, але за кілька місяців повернулися, бо закінчились гроші і прижитися там не вдалося. Вдома Сашу кілька разів водили на розстріл місцеві бандити. Його бізнес у Луганську був уже знищений. Одного дня я отримала телефонну бізнес-пропозицію від Саші. З мого боку потрібно було домовитися з людьми з СБУ щодо окремої схеми постачання вугілля з окупованої території до нас. Решта – за Сашею. У бізнес-плані все було враховане: обсяги, розподіл коштів, гарантії, все.

Я думала, що то буде наша остання розмова. Але остання була іншою.

Повернувшись із Росії додому, Саша почав заробляти перевезеннями скла з підконтрольної території на окуповану, щоби склити вибиті обстрілами вікна в околицях Луганська. Їздив щотижня через наші та ворожі блок-пости із цим склом. Якось наші щось запідозрили і надовго затримали його для перевірки.

І ось тоді Саша подзвонив мені знову. В цей час я вечеряла в кафе біля Військового шпиталю з Уляною, мамою айдарівця Володі з осколковим пораненням хребта – його готували до перельоту реанімаційним бортом в Ізраїль. І ось так у цей момент зустрілися два світи, два береги мосту.

Саша в розпачі перелякано шепотів мені по телефону, що скоро ніч, а він стоїть у степу один на один з Айдаром і вони йому нічого не кажуть, а вже чотири години тримають і щось «пробивають по базах». Що це жорсткі та небезпечні пацани, що йому дуже треба моя допомога, щоб я через волонтерські чи журналістські контакти його врятувала. Я дивилась, як Уляна, нічого не підозрюючи, втомлено п’є чай, і добре уявляла наляканого Сашу серед нічного степу в машині зі склом. Але вже не розуміла, з ким я говорю: з другом чи з ворогом?

Саша, скажи, що ти там робиш і якого чорта ти там лишаєшся? Кажуть, у вас в Лутугиному розстріляли 40 людей, які допомагали українській армії. Ти знаєш, що тіла трамбували важкою технікою?

І Саша мені шепотів у відповідь:

Это все разговоры. У нас тут дом, друзья, все нормально. Тут через пару лет будет Шёлковый Путь!

Шелковий путь для наркотрафіку? Саша, ти ідіот?

Нет! Новые возможности для развития, экономики… транзитная зона.. Мост между цивилизациями..

«Міст між цивілізаціями». Цю фразу лутугинського Саші повторив мені через кілька років на дипломатичному прийомі один французький інтелектуал, який свого часу дружив із Окуджавою та Солженіциним. Він сказав, що Україна має унікальний шанс стати «мостом між Росією і Заходом». Мостом між цивілізацією і варварством, – уточнили ми відразу. А яким він буде, цей міст? Міст як лінія фронтиру?

І ще кілька важливих питань щодо мостів. Де вихідна точка діалогу? Чи ми не замовчуємо (не витісняємо) чогось, що потрібно відразу озвучувати? Чи готові сторони відверто проговорювати суперечності та «вмонтовані напруження», а не вдавати, що їх немає? Чи можна в діалозі зрівнювати або не розрізняти добро і зло, а брехню видавати за альтернативну позицію?

Чи можна знаходити «середнє арифметичне» (с) або йти на «болючі компроміси»(с) з людиною чи країною, яка хоче твоєї смерті чи смерті твоєї держави?

Власне, чесні відповіді на ці питання і можуть урятувати від фальшивих мостів, які не раз оберталися катастрофами.

У 2014-му багато хто запитував: за що це нам? Ну, зокрема, і за картонні «мости», за «хто б міг подумати». А також:

– За «Росію – друга і стратегічного партнера».

– За Раїсу Богатирьову, учасницю сепаратистського з’їзду у Сєвєродонецьку 2004 року, яку «заради об’єднання політичних еліт» призначили секретарем РНБО (2007-2012).

– За те, що коли наша колега, журналістка, пішла працювати прес-секретаркою до Януковича, більшість медіасередовища писала у ФБ про те, що «рано судити», і «це прекрасна можливість налагодити комунікацію АП-журналісти». Теж міст, так?

– За Жиріновського-Корнілова-Рогозіна в ефірах українських телеканалів, де вони розколювали країну на найбільш больових точках, а ми подавали це як «альтернативну позицію», демонстрували «широту світогляду», так би мовити.

– За недавню медіаініціативу ОБСЄ «Две страны – одна профессия» за підтримки Россотруднічєства в якій, «на голубом глазу», брала участь Спілка журналістів України.

Ну і так далі, і так далі. Я навмисне беру приклади з минулого, а не нинішні, хоча сьогодні прикладів фальшивих мостів теж удосталь. Наприклад, #ЯБандера – міст і порозуміння чи спроба замаскувати безпросвітний совок у головах правоохоронців? Пропозиція декого з правозахисників визнати «наших громадян», які колаборують з окупаційною владою, «жертвами війни», – міст чи ще одна вибухова закладка у фундамент держави?

Я все розумію: постколоніалізм, постгеноцид, цінності виживання в кількох поколіннях. Але є відчуття, що поки ми не проговоримо, не вивчимо уроків підмін із мостами, цінностями та принципами, інженери гібридної війни будуть дедалі активніше паразитувати на наших ілюзіях.

У певні історичні моменти потрібні і мости, і стіни. Зі стін іноді, за певних умов, врешті постають надійні мости, а іноді не постають. І це природно. Це зовсім не означає, що стіна нездоланна, це означає лише те, що ми ще не в тому історичному часі, який потрібен для надійного мосту (порозуміння). Головне – не боятися чесно про це говорити.

Джерело: Новое Время