Математика ненависті

Остап Сливинський

Фото: The Insider

Гра у ненависть – ніби гра в карти: тут є масті лише двох кольорів, “правильного” і “неправильного”. Суспільство, що грає в таку гру, – легкий об’єкт для маніпуляцій

“Мости замість стін” – спільний проект Українського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін

Я дуже добре пам’ятаю перший у моєму житті свідомий акт бунту. Свідомий, тобто вже не дитинно-імпульсивний, не зведений до вереску і тупотіння ногами. То було “ні”, за яким на горизонті вперше блимнуло якесь знайдене мною самим “так” – лише моє, наперекір усьому, хоч не усвідомлене до кінця. Думаю, що всі мої вибори й бунти вийшли з того першого, як усі війни вийшли з Трої.

Якось ми з однокласником дивилися польський канал – здається, то був якийсь мультик, може, “Болек і Льолек”, а може, “Рекс”, ми їх любили, тим більше, що вони були без слів. Але того, що канал польський, було достатньо, щоб моя бабуся гримнула на нас і звеліла вимкнути “тих поляків, які вже й так багато крові їй випили”.

“Мені вони нічого поганого не зробили”, – відповів я і вперся на своєму. Не йшлося про мультик, а про якусь несподівано дорослу річ: право самому вирішувати, хто тут поганий і добрий. Потім, коли я дізнався про пережиття бабусі, яка ледве вціліла у польських “акціях помсти” в 1945-му, а відтак уже новою польською владою була жорстоко переселена до СРСР, я відчув докори сумління за ту різкість. А ще згодом мені знов і знов – у різних ситуаціях, удома, у дворі, на шкільних коридорах, у транспорті й на родинних бенкетах за лимонадом і олів’є – доводилося чути про поганих поляків, євреїв, “москалів”, а також і про них – “східняків”, що їх трактували як когось середнього між “москалями” й “нами”, як уже “чужих”, але ще не “окупантів”, як тих, що вічно балансують на межі добра і зла, і те, на якому боці вони врешті-решт опиняться, залежить від їхньої здатності “обтесатися”, тобто стати-таки “нами”. Я слухав усе це і розумів: тоді я все вчинив правильно.

 

Якщо ви не на фронті, сховайте пістолет – байдуже, реальний він у вас чи “ідейний”

 

Я відмовився бути монітором чужої кривди, віддзеркалювати чиюсь ненависть. Згодом я усвідомив і ще одну важливу річ: той, хто ненавидить, завжди перебуває у слабшій позиції, у потенційному (або й реальному) програші – так само, як і той, хто плекає недобру пам’ять.

Плекання недоброї пам’яті схоже на годування ґолема – у певний момент ця пам’ять починає жити своїм життям, незалежним від нас, зате залежним від сторонніх сценаристів колективної ненависті, які знають, як використати її у своїх інтересах. Наша недобра пам’ять поступово перестає бути і нашою, і пам’яттю (бо ми, як писав французький соціолог Морис Альбвакс, із часом дедалі більше переймаємо схеми колективного, накинутого нам згори говоріння). Так від словосполучення “наша недобра пам’ять” залишається лише прикметник “недобрий” – оте начебто безособове зло, яке струменить із минулого, зате змушує ненавидіти тут і тепер.

Держава і суспільство, всі його структури та інститути, служби та установи мають цілковите право вимагати від мене поважати Іншого й шанувати його права, або ж – якщо той Інший буде очевидно небезпечним чи якщо держава й суспільство зможуть мене в цьому переконати, – то відмежуватись від нього, не зв’язуватись. І я охоче послухаюсь. Вони можуть навіть послати мене на фронт убивати – і, якщо доведеться, піду, але не тому, що той агресивний Інший з протилежного боку лінії вогню мене ненавидить – мені це байдуже, – а тому, що він хоче позбавити мене і моїх близьких можливості жити. Саме тому, якщо доведеться там опинитись, я волів би діяти, як механізм, якомога вільніший від емоцій, аби – як максимум – просто запам’ятовувати.

Але ніхто й ніколи не має права зобов’язати мене ненавидіти – так само, як і любити, зрештою. Це – лише мій вибір, і лише мені за нього відповідати. Втім, якщо примус любові – переступ просто абсурдний і дурний, то примус ненависті – переступ, який волає про помсту до неба.

Не маю сумніву: ті, що розв’язали проти України війну, скористалися нашою взаємною недоброю пам’яттю і мали (досі мають) на меті, аби ми тут одне одного зненавиділи. Поки що вони у цьому досягають успіхів.

Гра у ненависть – ніби гра в карти: тут є масті лише двох кольорів, “правильного” і “неправильного”. Суспільство, що грає в таку гру, – надзвичайно легкий об’єкт для маніпуляцій: ану ж, спробуй спровокувати якесь руйнівне для суспільства протистояння, коли в ньому грають картами усіх кольорів спектру. Який найпевніший спосіб звузити суспільству цей спектр, щоб зробити його нестійким, легкозаймистим? Ясна річ: влаштувати йому війну, ввімкнути йому це макабричне чорно-біле кіно. Стратеги агресії проти України сумлінно читали методички.

У двовимірному просторі ненависті там, де раніше був Інший, з’являється ворог; відтінкам, а тим паче, дистанції чи нейтральності тут не місце. Спостерігач, аналітик миттєво скочується в лунку “ворогів” – навіть якщо він усього лише прагне нашу війну вбудувати у глобальний контекст, показавши її неунікальність, вписаність у ланцюжок пов’язаних подій. Ворогом стає мешканець Донбасу чи Криму, який з тих чи інших причин (часто дуже далеких від ідеологічних) залишився на окупованій території; ворогом стає переселенець із охоплених війною територій, якщо він, замість безперестанку дякувати за гостинність, дозволяє собі критикувати інститути нашої держави чи суспільства; ворогом у мілітаризованому суспільстві стає той, хто наважується – незалежно від контексту – оскаржувати доцільність війни.

Так, будувати горизонтальні мости між різними українськими регіонами, позначеними відмінною недоброю пам’яттю, необхідно. На щастя, на середині кожного такого мосту неминуче виявляється, що спільної доброї пам’яті (а тільки вона може по-справжньому об’єднати) у нас набагато більше.

Значно складніше будувати вертикальні мости – між тими, хто воює чи воював, і тими, хто весь час, поки триває війна, живе і працює у своїх мирних містах; між тими, хто допускає множинність точок зору, і тими, хто визнає одну-єдину правду (так, і з ними теж потрібно навчитись говорити, не стаючи на їхню позицію, – бо всі ми живемо пліч-о-пліч, двері у двері).

У мілітаризованому, агресивному суспільстві замість діалогу та спроб зрозуміти співрозмовника бачимо хапання за револьвер або телефонну слухавку, на іншому кінці якої – або братчики з чергової праворадикальної організації, яка “прийде і порядок наведе”, або ж “відповідальний співробітник” спецслужб – усе в найкращому тоталітарному стилі.

Треба вкотре сказати про це гучно: ситуація загрози зовнішній безпеці України розв’язує руки тим, хто завжди мав у носі базові свободи і права людини. Те, що відбувається сьогодні, у черговий раз порушує питання про визначення межі, за якою свобода критичного мислення справді ставить під загрозу державну безпеку. Хиткість цієї межі – і неготовність суспільства до відкритої дискусії на цю тему – підштовхує професіоналів та різноманітних любителів “наведення порядку” до “профілактичного” обрубування чужих прав – знов-таки у добірному радянському стилі, “как бы чего не вышло”. Є свідчення, що у практику СБУ повернулася форма так званого «попередження правопорушення», яка нагадує профілактичні заходи КДБ 1970-80-х років і означає одну суттєву річ: тепер будь-хто з нас, хто критично мислить, може бути офіційно зафіксований як потенційний правопорушник.

Що робити? Насамперед спокійно і повсякчас нагадувати собі: держава і суспільство, в яких немає внутрішньої свободи, в яких кожен, хто вважає себе наділеним відповідною владою, дозволяє собі заходити в черевиках до душевної кухні співгромадян і наводити там лад із “обов’язковими” ненавистю та любов’ю, ніколи не досягнуть справжньої зовнішньої незалежності.

На практиці ж – не поступатися жодним міліметром своїх людських прав, аби не опинитися всередині снігової кулі несвободи. У нас надто мало людей, готових скористатися чужою добровільною поступкою шляхетно.

І нарешті: якщо ви не на фронті, сховайте пістолет – байдуже, реальний він у вас чи “ідейний”. Імовірно, це в його світлі, як у світлі магічної ліхтарні, обличчя довкола вас здаються вам гримасами ворогів.

Джерело: Новое Время