Іван Дзюба: високий інтелектуал з донецьких степів

Він був інтелектуальним лідером і прапором шістдесятницького руху. Його найвідоміша книга “Інтернаціоналізм чи русифікація?” вийшла багатьма мовами. Але, опинившись за ґратами написав покаянну заяву і йому дозволили жити на волі за умови, що він стане оспівувати “літератури народів СРСР”. Трагічна доля людини культури.

Історія східноєвропейського дисидентського руху, який виник як реакція на партійну диктатуру в країнах Варшавського блоку, є дуже різноманітною в залежності від країни, на яку ми звернемо погляд.

Шлях до дисидентства був торований кожному по-своєму. Одиниці приходили до опонування владі свідомо та прирікали себе на відверту боротьбу та смерть, частина ставала дисидентами з етичних та світоглядових міркувань, відчуття емпатії до тих, хто кинув виклик системі мовчання та загального схвалення диктатури комуністичного режиму.

Було би дуже просто уявити собі, що дисидентство в Україні одразу стало на рейки змагання за незалежну українську державу. Однак – це не буде правдою. Насамперед тому, що значна частина українського руху інтелектуального Опору була вихована в радянських університетах та академіях, брала активну участь в функціонуванні партійних структур Комуністичної партії Радянського Союзу, а головне – перебувала під значним впливом ідей соціалізму та його класиків.

У пізньому Середньовіччі дисидентами називали християн, які вимагали права для себе визнавати Бога та служити йому поза католицькою Церквою, так само значна частина українських дисидентів намагалася бути українськими соціалістами поза Партією та поза Системою.

Дисидентство в Україні стало сторінкою визвольної боротьби за незалежність та навіть залучило до державотворення значну частину відомих діячів, які ще вчора перебували в таборах та засланні.

На початку створення дисидентського руху, навряд чи більша частина з них уявляла собі саме такий фінал з розпадом Радянського Союзу та постанням України на руїнах вчорашньої імперії.

Постать Івана Дзюби, українського літературознавця, дисидента та громадсько-політичного діяча пов’язана з явищем шістдесятництва, періоду постання нової генерації українських публічних інтелектуалів, яку Осип Зінкевич позначив як таку, що у внутрішній боротьбі не перейшла через жахіття тотального червоного терору і не згасла в страху, що був притаманний для старшої радянської інтелігенції.

Іван Дзюба. Фото зі слідчої справи КГБ

Сам Іван Дзюба визначав явище шістдесятництва як таке, що з суспільно-оцінювального стало хронологічним і ми мусимо визнати раціональність такої оцінки, адже з суми окремих естетичних та етичних уявлень та поглядів окремих людей різного віку, поставала дисидентська спільнота.

Окремі дослідники навіть вважали, що опір літературі соціалістичного реалізму та різним формам політичних практик з боку дисидентів шістдесятників, однозначно були “українською формою світового антикомуністичного руху”.

Це однозначне перебільшення, адже антикомуністичним рухом він став з моменту, коли нечисленні його представники стали політичними в’язнями, особами, що переслідувалися системою і еволюція їх поглядів була очевидною, але вочевидь не обов’язковою. Адже чимало українських представників інтелектуальної еліти після репресій та фізичного винищення колег та родичів, були вимушені піти шляхом співпраці з комуністичним режимом, ставати трубадурами Йосифа Сталіна та демонструвати абсолютну лояльність.

Книга інженера-хіміка Осипа Зінкевича, яка першою в діаспорі описала феномен українського шістдесятництва у літературі

Народження покоління, чиє інтелектуальне зростання збіглося з моментом падіння “культу особи”, частковою десталінізацією, яку прийнято називати “відлигою” було би неможливим без певної лібералізації публічного простору, в межах якої з’явилося місце для обговорення питань національної культури та ідентичності.

Іван Дзюба народився у селі Миколаївка Волноваського району Донецької області, а його дитинство минуло у степах та териконах Оленівських Кар’єрів, які наразі називаються Докучаєвськом.

Тепер це територія російсько-українського фронту, де село Миколаївка перебуває під контролем українських військових, а Докучаєвськ захоплений російськими військовими та місцевими колаборантами.

Попри україномовне середовище, в якому виростав Іван Дзюба, народжений у родині робітника та медичної працівниці, в студентські роки він пише у графі національність “русскій” і так триває до середини 1950-х років.

Здавалося б нічого не мало видавати у студенті Донецького педагогічного інституту, а згодом аспіранті Інституту літератури АН УРСР майбутнього дисидента, якого будуть називати “інтелектуальним прапором шістдесятництва” або “постаттю століття”.

Як свідчив Іван Дзюба в інтерв’ю: “Я й сам не задумувався: коли в мені Україна “пробудилась”? Або більше: “Звідки береться переживання України як своєї особистої долі? Адже ніхто нас спеціально не виховував, ніхто нам не закидав у душу думку про Україну, навпаки, все робилося для того, щоб ми жили бездумно і не бачили цієї проблеми. А приходить час – і вона в тобі озивається”.

Попри те, що головним фахом та покликанням Івана Дзюби було і є літературознавство, яке еволюціонувало від есеїстики до літературної критики, в інтелектуальну історію світу він увійшов як політичний аналітик.

Навряд чи усвідомлювали його сучасники та колеги, що написана ним в 1965 році праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” стане видаватися на Заході різними мовами та стане матеріалом, який охоче будуть вивчати комуністичні лідери за “залізною завісою”, численні експерти, спеціалісти з вивчення Радянського Союзу, українська еміграція та представники медіа.

Головна книга Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”. Обкладинка роботи мистця Якова Гніздовського

Абсолютно наївний задум молодого Івана Дзюби написати текст, присвячений національній політиці в Україні, мав на меті діалог з тогочасним партійним керівництвом, яке на думку автора спотворювало зміст та сенс ленінської національної політики та сприяло русифікаційним процесам та знищенню української національної культури.

В тексті “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Іван Дзюба вдається до пояснення мотивів написання праці, як “українець відданий справі комуністичного будівництва, має всі підстави бути неспокійним за долю своєї національності, а раз так – ніхто в світі не в силі заборонити йому про це говорити”.

Вочевидь, Іван Дзюба та невелика кількість його колег, що стали першими читачами рукопису воліли не помічати того, що “відлига” та десталінізація вже завершені й на зміну ним приходить абсолютно нова політична доба Леоніда Брежнєва.

Дзюба скоріше за все не вважав текст “Інтернаціоналізм чи русифікація?” єретичною працею, адже він добровільно відіслав надруковані примірники до першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу “Новый мир” Олександра Твардовського.

Український інтелектуал взявся роз’яснити представникам комуністичного режиму сутність справ з національною політикою та апелювати до цілком канонічних з точки зору політичного дискурсу творів Владіміра Леніна, Карла Маркса та Фрідріха Енгельса: “Ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство – це не ідея наукового комунізму, а того “комунізму”, який Маркс і Енгельс називали казарменим”.

Критикуючи національну політику уряду, здійснюючи аналіз причин та наслідків русифікації українського суспільства Іван Дзюба став політичним речником.

Ця книга Івана Дзюби стала світовою сенсацією. Перекладена на всі світові мови

Чи був він готовий до цієї ролі? Чи усвідомлював, що полемічна праця, написана для друзів та колег, а також для найвищого політичного керівництва стане настільки резонансною та змінить його життя?

Як стверджував Іван Дзюба, він був абсолютно чесним та щирим у своїх поглядах на той час, намагаючись розглядати проблеми національної політики в Українській радянській соціалістичній республіці саме через класиків марксизму-ленінізму.

У вересні 1965 року він разом з друзями та колегами виступить на прем’єрі фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, де він звернеться до глядачів з протестом проти таємних арештів української інтелігенції. Разом з ним на сцену піднімуться В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус.

Одразу після цієї події Іван Дзюба в черговий раз втрачає роботу, цього разу звільняють з посади консультанта літературного відділу видавництва “Молодь”. Перше звільнення відбулося два роки перед тим, в 1963 році, коли його звільнили з відділу критики журналу “Вітчизна” з поясненням за “ідеологічні помилки”.

Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі “Україна” Іван Дзюба вимушений працювати коректором в “Українському біологічному журналі”, що можна сміливо трактувати як примусову ізоляцію від літератури й літературознавства і лише в 1969 році він отримує посаду редактора видавництва “Дніпро”, яку займає до свого арешту в 1972 році.

В США газета “Свобода” винесла тему арештів дисидентів на першу шпальту, в Радянській Україні про ув’язнених написали маленьку замітку на останній сторінці партійної газети

Причиною для арешту стала вже згадувана праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, яка за 7 років була перекладена та видана у вільному світі англійською, італійською, російською, китайською та французькою мовами.

Галузевий архів СБУ має справу Івана Дзюби, де “джерело” розповідає про причини передачі праці “Інтернаціоналізм або русифікація?” за кордон:

“Передаючи за кордон свою працю, я припустився найбільшої в своєму житті помилки: треба було спочатку розповсюдити роботу у Києві, по Україні, а тоді вже без мене знайшлися б люди, які переслали б її далі, як воно фактично і вийшло, – вдруге моя праця була передана за кордон вже без моєї участі, причому дійшла вдало. Але чому я тоді поспішав передати? Я боявся, що мене заарештують й іншої можливості для передання вже не виявиться”.

Перша спроба передати машинопис книги за допомогою Миколи (Міклоша) Мушинки закінчилася невдало, під час спроби виїзду до Чехословаччини, у нього було вилучено текст Дзюби, а він сам викликаний до голови КГБ УРСР Валерія Нікітченка, де він напише розписку про те, що затриманий виконував виключно його волю, а не проявляв власну ініціативу.

КГБ починає помалу закривати пастку, яку наготовила для Івана Дзюби та його однодумців – його виключають зі Спілки письменників України та звинувачують в тому, що він був нібито теоретиком створення Української національної комуністичної партії та автором тексту “Програма укомуністів”, а також тексту “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.

Іван Дзюба отримує 5 років суворого режиму під час суду, який відбувається в травні 1973 року, однак доводить фальсифікацію тексту “Програми укомуністів” й добивається визнання того, що він йому не належить.

Його утримують в слідчому ізоляторі КГБ за адресою Київ, Володимирська, 33, де слідчі послідовно переконують його в необхідності публічного каяття за написані твори, а також вимагають написати спростування книги “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.

Після публічного каяття та визнання провини на суді, Президія Верховної Ради УРСР прийняла рішення про помилування Івана Дзюби. Ця новина стала приголомшливою для багатьох його однодумців, чимало з них звинувачували його в тому, що він не проявив необхідної з їх точки зору незламності та твердості. Їхня реакція зрозуміла, адже для невеликого середовища дисидентів Дзюба вважався лідером та одним з найбільш авторитетних представників дисидентства.

Саме на таку реакцію розраховувало КГБ, намовляючи Івана Дзюбу піти на публічне покаяння, як свідчить лист Віталія Федорчука до ЦК Комуністичної партії України від 2 листопада 1973 року, помилування та публічне зречення Івана Дзюби створить ситуацію що “серйозно скомпрометують його перед зарубіжними центрами ОУН і націоналістичними елементами в республіці, поставлять Дзюбу в стан ізоляції і недовір’я зі сторони націоналістичних елементів, що буде сприяти остаточному його ідейному роззброєнню, перевихованню і відриву від націоналістичного середовища”.

Як бачимо, диявольський план КГБ полягав не тільки в зреченні Івана Дзюби чи публічних заявах, а насамперед був спрямований проти вузького кола дисидентів аби розсварити їх та створити умови для недовіри й засудження один одного.

Василь Стус написав відкритого листа до Івана Дзюби, в якому він звертається до нього, намагаючись передати свій емоційний стан:

“Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення. І через це я й сьогодні не можу одвернути од тебе свого погляду. І через це я тужусь пригадати твоє підзабуте лицарське обличчя – і в очах у мене стоять сльози”.

Вихід на волю з казематів КГБ аж ніяк не означав справжньої волі для Івана Дзюби, чимало друзів та товаришів почало уникати його, а радянські спецслужби продовжували пильно стежити за літературознавцем та дисидентом аби тематика його творів не викликала жодних питань з боку політичного керівництва республіки та комуністичної партії.

Тривали довгі роки роботи Івана Дзюби кореспондентом і коректором газети, яка видавалася Київським авіазаводом.

Іван Дзюба (крайній справа) серед колег по багатотиражці заводу ім. Антонова, 1980 р. Джерело: газета “Дзеркало тижня”

Лише на початку 1980-х років Івану Дзюбі вдається повернутися до літературознавства, однак не до українського літературознавства – він пише роботи присвячені літературам народів СРСР і йому навіть вдається опублікувати цілий ряд праць.

З кінця 1980-х років Іван Дзюба бере активну участь в постанні національно-демократичних організацій та рухів, його обирають президентом Республіканської асоціації україністів, він стає головним редактором журналу “Сучасність”.

В грудні 1992 року він стає другим міністром культури України та обіймає цю посаду до 1994 року. Його називали українським Анре Мальро, який був міністром при президенті Франції Шарлі де Голлі, а також талановитим письменником та володарем Нобелівської премії.

В незалежній Україні Іван Дзюба працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, а з 1997 року працює співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

За останні тридцять років Іван Дзюба написав та видав у світ близько двох десятків книг, які присвячені українському світу літератури, мистецтва, культури. Більше того, він підтвердив своє високе звання публічного інтелектуала в численних полемічних та публіцистичних працях, спрямованих на викриття ідеології Третього Риму, діяльності українофобських елементів, численні літературознавчі студії від Тараса Шевченка і до Сергія Жадана.

Від Шевченка до Жадана – така амплітуда зацікавлень літературознавця Дзюби

Не оминає своє увагою Іван Дзюба й найближчі трагічні події, які сталися з російською окупацією частини Донеччини та Луганщини, а також Криму, намагаючись продемонструвати в своїй книзі “Донецька рана України” (2015) не тільки безперервність української культури на теренах Донеччини, а й розглянути політичні, психологічні та історичні причини окупації та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їх наступників у вигляді червоних директорів та олігархів.

Напевно, важко буде назвати іншого українського публічного інтелектуала порівняно з Іваном Дзюбою, який впевнено перейшовши межу 80-ліття, далі демонструє запальне бажання продовжувати роботу над улюбленою справою, відмовляючись від спокою та бронзи.

Карл-Маркус Ґаусс в своєму есеї присвяченому дисидентам як загону громадянського самозахисту на теренах Європи вельми влучно відмітив: “Пам’ятник невідомому дисиденту зображає чоловіка з тонкими устами. Забудькуватий той, хто стоячи перед ним, скаже: усе було намарно; ниций, хто вирішить, ніби цього вже досить”.

Автор: Станіслав Федорчук, політолог, громадський активіст (м. Донецьк)

Джерело: Історична Правда

Без категорії