Хвилі ненависті у бастіоні демократії

Катерина Ботанова

Фото: Open.ua

Коли саме це сталось? Відколи кубометри злості, агресії, нетерпимості, ненависті почали вербалізуватись і накопичуватись як токсичне сміття?

Після нещодавнього брутального публічного вбивства мера Ґданська Павла Адамовича Ольга Токарчук написала в колонці для New York Times: “країна гуде від ненависті”. Одна з найвідоміших польських письменниць, володарка Букерівської премії, зізнається, що і сама отримувала листи з фізичними погрозами “ти — сміття і незабаром помреш”, “ми знаємо, де ти мешкаєш”, “ми відріжемо твою тупу башку”.

“На вербальну агресію тіло відповідає рефлексивно. Воно скручується в маленьку кульку і починає пітніти, адреналін пульсує. Коли це трапляється водночас із багатьма, ми опиняємось у стані ментальної війни, де замість куль літають слова. Я абсолютно переконана, що до слів слід ставитись як до матеріальної зброї, до звинувачень і погроз — як до насилля і агресії”.

У той час, коли польські державні медіа сочились іронією чи відвертим глузуванням, українські медіа і соцмережі вибухнули текстами співчуття і підтримки, спогадами про те, як прогресивним був мер Адамович, і критикою чинної польської влади, її цинізму та ролі у роздмухуванні вогнища ненависті, в якому польське суспільство починає захлинатись і якого вбивство Адамовича було лише одним із дзвіночків.

Якщо ще кілька років тому порівняння з Польщею могло вважатись доволі крутим компліментом, зараз прийшов час для зловтіхи і захопленого пишання: куди не кинь оком — Польща, Угорщина, Росія, а заразом і Молдова чи тим більше Білорусь — Україна лишається острівцем свободи і бастіоном демократії на теренах східної Європи. Чим не повернення пафосу останнього Майдану, який проголошував себе останнім форпостом боротьби за демократичні цінності в Європі?

Утім, якщо на секунду повернутись до Адамовича, чи є в Україні мер, який, сам будучи радше консерватором і традиціоналістом, протистояв політиці чинної влади, публічно підтримував би мігрантів, виходив на ґей-прайди і виступав співорганізатором важливих міжнародних подій, запрошуючи до міста провідних європейських інтелектуалів? У сьогоднішній Україні навіть одного з цих кроків вистачило б, аби покласти край політичній кар’єрі. Так що там було про “бастіон демократії”?

 

Слова уже дуже активно і легко використовуються як зброя у війні проти вчорашніх друзів

 

Українське самозаспокоєння і самозамилування тримається на трьох китах. З одного боку, це російська агресія та війна на сході, котрі обґрунтовують і виправдовують будь-які кроки до обмеження демократичних прав і свобод заради уявної безпеки. З другого, європейські амбіції, підперті уявленнями про історичну належність до Європи, Майданом і західними сусідами, яких накривають хвилі “справжнього” націоналізму та наступів на свободи. І, нарешті, ніяк не викорінюваний комплекс історичної та культурної жертви, яка б’ється за відновлення історичної справедливості, аж поки не лишиться каменя на камені.

У цьому українському всесвіті жити дещо страшнувато, але дуже затишно. Вороги визначені, зовнішні та внутрішні, справедлива війна на різних фронтах триває, і нехай весь світ зачекає. (“А що в Україні думають про Брексит?” – запитав мене один швейцарський колега в розпал голосування поправок і недовіри до Терези Мей. “В Україні не думають про Брексит”, – змушена була відповісти я.) Треба визнати, що виборче гасло одного з кандидатів у президенти “Армія, мова, віра” пасує цьому всесвітові як найкраще.

Хтось не згоден? “”Безмозглые зрадофилы”. “Упоротые порохоботы”. “Вскрывшиеся консервы”. “Москальские провокаторы”. “Быдло, зомби, идиоты””, як влучно підсумумав у своїй колонці про ненависть Михайло Дубинянський. Хоча за стандартами нашого часу це ще доволі нейтральні визначення. Чимало учасників дискусій про суспільно важливі явища в соцмережах або в коментарях до статей в інтернет-медіа не стримують праведного гніву, закликаючи “відп..ти”, “розбити пику”, “відстрілювати таких як ти” (цей перелік можна продовжувати нескінченно).

Коли саме це сталось? Коли ми втратили контроль над дискусіями у публічній площині? Відколи кубометри злості, агресії, нетерпимості, ненависті почали вербалізуватись і накопичуватись як токсичне сміття? Відколи ми перестали визнавати образи та іншування, перехід на особистості та вербальну агресію неприпустимими? Відколи перестали називати речі своїми іменами? І скільки часу забере Україні, аби наздогнати Польщу і побачити як “країна гуде від ненависті”, яка виливається у фізичну агресію?

Лише за останній тиждень демократичні цінності в Україні дістали пару міцних ляпасів: звільнення голови правління НСТУ Зураба Аласанії та виключення Спартака Хачанова з Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Навіть самі по собі ці випадки є кричущими порушеннями законів, прав і свобод. У першому випадку — через порушення законних процедур звільнення голови публічного мовника, у другому — через неприпустимість цензури у виші та застосування сили і залякування щодо студентів. Але хто сказав, що демократія — це коли просто і однозначно?

В обох випадках важливішими за закони і свободу виявилась нетерпимість і особисті претензії. Раптом — знову — велика кількість коментаторів виявилися просунутими мистецтвознавцями, знавцями принципів суспільного мовлення і захисниками державних інтересів. Без проблем в хід пішли аргументи про образу почуттів (воїнів, патріотів, громадян тощо), про персональні якості та характери вищезгаданих особистостей, про особистий піар, а також “обґрунтовані” чутки про фінансові зловживання чи про те, що все одно уже давно збирались звільнити чи відрахувати. А за ними полилися ріки злості та образ.

Свобода висловлювання завжди буде ображати чиїсь почуття, то чи маємо ми припинити розмовляти? Свобода творчості незручна апріорі, бо засади будь-якої творчості — перетинати межі дозволеного, то може варто її просто скасувати, поки суспільство намагається дати раду зі своїми обмеженнями? Мистецтво загалом — це територія порушень і експериментів, яка не має щоразу породжувати “музейні взірці”, а університет мав би бути зоною бунту, діалогу і незгоди, бо тільки так формується незалежне вільне мислення. Чи потрібно воно українському суспільству сьогодні? Чи потрібне йому публічне мовлення, незалежне від політичної доцільності, непідвладне грошовим потокам і владним інтересам, мовлення, яке не вимірюється виключно рейтингами?

Це риторичні питання і той факт, що сьогодні знову доводиться їх ставити, бо щодо них так і не сформувався суспільний консенсус, — факт, м’яко кажучи, дуже тривожний. Утім, ще тривожнішим є факт того, що не існує консенсусу щодо того, що поза особистостями, персональними позиціями, ідеологіями та віруваннями, є правова рамка, і лише вона є підґрунтям для рішень і дій.

Можна відрахувати студента на законних підставах у той момент, коли вони виникають, прозоро і публічно, але не можна робити це через мистецьку роботу, хоч як недолугу чи халтурну, не можна із застосуванням сили і після дзвінків кураторам в СБУ. Можна звільнити голову правління суспільного мовника згідно з законом і відповідно до його контракту, оприлюднивши всі факти і підстави, але не можна звільняти випадково, через незгоду з інформаційною політикою одного з каналів, прагнувши його просто налякати, порушуючи процедури.

П’ять років виснажливої та болісної війни (у різних сенсах цього слова) за свободи і проти цензури, за верховенство права над силою і владою, і українське суспільство легко і напозір безболісно віддає власні свободи в обмін на уявну обіцяну безпеку. Свободи — не лише як можливість думки чи дії, а, головне, як можливість вибору, можливість мати альтернативи, і право на незгоду. І за право поступитись цими свободами, надалі стискати власні внутрішні кордони й мати чітко визначених ворогів воно платить ескалацією емоцій, наростанням вербальної агресії та мовчазним прийняттям наразі окремих фактів того, що фізична сила і політична влада сильніші за демократичні права і гарантовані свободи.

Ця країна ще не гуде від ненависті, але від неї уже гудуть, щонайменше, соцмережі. Слова уже дуже активно і легко використовуються як зброя у війні проти вчорашніх друзів або цілком незнайомих різнодумців, розкидаючи потенційних союзників по різні боки уявних барикад, пробиваючи дедалі більші дірі у стінах українського “бастіону демократії”. Як багато свобод ми готові віддати за обіцянки безпеки? Як багато свобод треба віддати, аби лишилась сама лише тотальна і непереборна безпека?

Джерело: Новое Время

Без категорії