Дженніфер Клемент: “Головне завдання ПЕН – відстоювати свободу слова і захищати права письменників”

Під час 84-го Міжнародного ПЕН-Конгресу в індійському місті Пуна американсько-мексиканську письменницю Дженніфер Клемент переобрали президенткою Міжнародного ПЕН.

До цього вона вже три роки очолювала організацію і стала першою жінкою, яку обрали на цей пост за майже столітню історію ПЕН. Недивно, що саме захист прав жінок-авторок став одним із пріоритетів Міжнародного ПЕН протягом останніх трьох років. 

Український ПЕН розпитав Дженніфер Клемент, які ще плани вона має намір реалізувати під час своєї наступної каденції, у чому полягає головна цінність ПЕН у сучасному світі та чи лишилися ще у ПЕН-спільноти інструменти для підтримки Олега Сенцова.

– У нинішньому світі превалює тенденція до роз’єднання, коли кожен сам по собі і сам за себе. Натомість основною цінністю ПЕН є здатність до консолідації, до об’єднання авторів з різних країн задля вирішення локальних і глобальних питань і проблем.

– Насамперед потрібно сказати, що ПЕН  – це альтруїстича організація, в якій кожен працює безкоштовно – як волонтер. А це означає, що ця робота нас захоплює, є нашою пристрастю.

Також це організація, яка існує ось уже майже сто років (Міжнародний ПЕН був заснований 1921 року в Лондоні за ініціативи письменників Кетрін Емі Доусон-Скотт та Джона Ґолсуорсі. Ред.). Тобто ця волонтерська робота триває уже століття, а отже, за нею стоять велика традиція і велика історія, до якої причетні визначні автори з різних країн, зокрема письменники, які були ув’язнені або які були змушені жити у вигнанні.

– Працюючи в ПЕН, мене не полишає відчуття, яке я мала у дні українського Майдану, – відчуття особливої солідарності.

– Мені важливо це чути. Майдан, без сумніву, був неймовірно важливою подією. Минулого року саме в Україні відбувся Міжнародний 83-й ПЕН-Конгрес. Ми відразу підтримали запрошення Українського ПЕН, оскільки дуже занепокоєні ситуацією в Україні, рівнем російської пропаганди та проблемами зі свободою вираження поглядів у вашій країні.

– На ваш погляд, які можливості, інструменти ПЕН сьогодні є найбільш ефективними?

– На відміну від іншіх організацій, для нас дуже важливою є література. Ми дійсно віримо в силу літератури, книжок, свідчень, історій – і це нас вирізняє з-поміж інших об’єднань. Я можу сказати, що література – це серце і душа ПЕН.

– Якими правозахисними проектами, реалізованими Міжнародним ПЕН протягом останніх трьох років, ви найбільше пишаєтеся?

– Насамперед проектами, які ми робимо, аби захищати права жінок-письменниць. Ця робота почалася із внесення змін до Хартії ПЕН. Раніше в ній зазначалося, що ми боремося з будь-якими формами ненависті за соціальними чи національними ознаками, але там не йшлося про гендерну рівність. Ми змінили Хартію, а згодом, під час Конгресу у Львові, ухвалили Жіночий Маніфест (що важливо – ухвалили одноголосно).

Також нещодавно спільно з організацією Vida ми розпочали проект моніторингу гендерної рівності. Тож найбільше, на мій погляд, за ці роки мені вдалося зробити саме для жінок-письменниць.

– За вашими спостереженнями, з якими головними проблемами сьогодні стикаються жінки?

 – Це складне запитання, оскільки в певних країнах ці проблеми видимі, а в інших їх не завжди легко помітити.

Нещодавно індійський уряд повідомив про зникнення в їхній країні 63 мільйонів жінок. Ми стикаємося з такими проблемами, коли говоримо про Індію чи Китай, де жінки навіть не мають права з’явитися на світ через систему селективних абортів. Тож у цих країнах не забезпечується базове право жінки – право на життя.

Це найвищий рівень гендерної нерівності, але ж ми також повсюдно стикаємося з тим, що жінки не мають права здобувати освіту, друкуватися, отримувати достойну винагороду за свою працю. Тому є найдзвичайно багато роботи, яка має бути зроблена у світі, щоби подолати гендерну дискримінацію.

– Які прояви дискримінації стосовно жінок можна простежити в літературному світі?

– Безперечно, жінки і чоловіки не мають сьогодні рівних прав у літературі.

Я можу навести приклади на англомовному ринку. Скажімо, майже в кожній книжці, написаній жінкою і нагородженій хоча б однією важливою відзнакою, головним героєм є чоловік. У сучасній літературі досі переважають чоловічі історії. І якщо ви жінка і пишете про дівчат чи жінок, це означає, що ваші шанси отримати престижні премії дуже низькі.

Є й інші приклади: на ваші книжки не писатимуть рецензії, ваші твори завжди порівнюватимуть із творами інших письменниць, але ніколи – із творами письменників… Тож навіть авторки, які, як я, мають освіту чи якусь позицію в соціумі, все одно відчувають прояви цієї дискримінації.

83-й Міжнародний ПЕН-Конгрес у Львові. Фото: Сергій Бобр 

– В Україні я зіткнулася зі стереотипом, що ПЕН – це насамперед правозахисна організація, що не зовсім є правдою, адже ПЕН також підтримує розвиток літератури і промотує читання.

Які культурні й літературні ініціативи, реалізовані ПЕН протягом останніх років, для вас найзнаковіші?

– Я не можу сказати, що ми заснували якісь нові великі фестивалі, але Міжнародний ПЕН за ці роки організував, зокрема, чимало важливих літературних зустрічей і майстер-класів у Південній Америці та Африці.  

– Якою для вас є головна ідея таких подій, як ПЕН-Конгрес?

– Ми маємо зустрічатися щороку, адже ПЕН – це міжнародна організація. Конгрес для нас – це можливість приймати рішення, обирати керівництво, обговорювати важливі проблеми, з якими сьогодні стикається світ.

Результатом ПЕН-Конгресу стають резолюції, які стосуються як, приміром, загроз хімічної війни, так і проблем зі свободою слова в нинішній Угорщині.

Тож якщо не організовувати щорічно такі події, наша міжнародна організація може розпастися.

– Чи це складно – бути на чолі такої великою організації?

– Я насправді не вважаю цю роботу складною. Для мене очолювати ПЕН – це привілей і честь. У нашому головному офісі в Лондоні працює прекрасна команда, яка мені допомагає.

Думаю, для мене дуже важливе спілкування, а саме таким є моє головне завдання – слухати, з якими проблемами стикаються люди й шукати шляхи, як я можу їм допомогти.

Але, звичайно, працюючи в ПЕН, я не маю часу для власної творчості. Такій роботі, як ПЕН, не можна віддавати лише половину свого серця.

– Як ви ставитеся до думки, що письменник має бути насамперед письменником, а будь-які інші ролі – правозахист, коментування актуальних подій, політика – лише шкодять його творчості. 

– Я думаю, це особисте рішення кожного автора. Я глибоко вірю в цінності ПЕН. І знаю, що, якщо я як письменниця зіткнуся з якимись пролемами або потраплю у в’язницю, ПЕН прийде мені на допомогу.

Сьогодні ми намагаємося допомогти українському письменнику і кінорежисеру Олегу Сенцову. Я думаю, всі українські автори бачать, як ПЕН-центри в різних країнах підтримують Олега.

Тож це важливо розуміти: головне завдання ПЕН – відстоювати свободу слова і захищати права письменників.

– Що, на ваш погляд, може зробити ПЕН, аби допомогти сьогодні Олегу Сенцову?

– Ми просто маємо продовжувати тиснути. Не можна зупинятися у відстоюванні його права на свободу.

– Які ваші головні плани і мрії на наступні три роки?

– Насамперед я думаю про те, що 2021 року ми матимемо велике свято в Оксфордському університеті, присвячене сторіччю ПЕН.

Але до цієї річниці ми починаємо готуватися вже сьогодні, оскільки у зв’язку з цим плануємо і видання книжок, і організацію виставок, і підтримку різних досліджень. 

Записала Тетяна Терен

Без категорії