Гаська Шиян: “Людина не зобов’язана пишатися тим, що їй дано за дефолтом – як місце народження”

Опубліковано: 24.10.2019,  Переглядів: 818

Цього року, крім усім нам відомих “зрад” на міжнародній арені, з Україною сталося й кілька вагомих “перемог”, одна з яких – участь нашої країни в процедурі присудження Літературної премії Європейського Союзу. Ще кілька років тому ця найвагоміша європейська міжнародна літературна нагорода розширилася поза межі ЄС, але лише в 2019-му на сцену гала-церемонії вручення вийшла перша українська переможниця – Гаська Шиян. Українське національне журі премії, яке висувало претендентку, визнало її роман “За спиною” найкращим серед усіх номінованих.

Гаська – авторка вже двох романів (крім найновішого “За спиною”, у 2014-му вийшов її роман “Hunt, Doctor, Hunt”), кількох оповідань, які публікувалися в колективних збірниках, багатьох поетичних публікацій в мережі, а також перекладу роману “Світло згасло в Країні Див” букерівського лауреата з Великої Британії Ді-Бі-Сі П’єра. Зовсім нещодавно її переможний роман “За спиною” опинився і в лонґ-листі “Книги року BBC”.

Про те, яке це відчуття – бути першою (і до 2022-го року, коли Україна знову братиме участь у присудженні Літературної премії ЄС, єдиною) лауреаткою Європейської літературної нагороди від України, про те, як бути письменницею в епоху соцмереж і шаленого обігу інформації, про те, що таке патріотизм, а також про багато іншого Український ПЕН розпитав Гаську Шиян.

– Гасько, які твої враження після повернення з Брюсселя, із церемонії вручення Літературної премії ЄС? Яке значення ця нагорода має особисто для тебе?

– Від моменту оголошення переможців премії до церемонії нагородження минуло майже пів року, але я й далі приголомшена цією подією, яка так несподівано сталась у моєму житті. Важко передати, наскільки це сильна підтримка і поштовх розвиватися мені як авторці. Є й відчуття, що трохи пощастило – в тому сенсі, що роман довго відлежувався, а опублікували його саме в той рік, коли Україна долучилась до премії. Безумовно, нагороди – це й велика відповідальність також, і перед собою, і перед іншими. Тепер зникла незручність представлятися як письменниця, але з’явилося відчуття, що треба чіткіше і ретельніше формулювати свої публічні висловлювання, а також зробити все, щоб роман був перекладений якомога більшою кількістю мов.

– Чи є вже якісь ознаки міжнародного зацікавлення романом і твоєю творчістю загалом, які можна пов’язати безпосередньо з Літературною премією ЄС? Може, вже є відгуки закордонних читачів на сам текст? 

– Одразу після оголошення результатів премії, ще у травні, з’явився дуже жвавий інтерес до книги з боку іноземних видавництв. Власне, ця нагорода має на меті сприяння перекладам творів переможців, бо її засновники бачать літературу як інструмент налагодження контакту і порозуміння між країнами. Поки що немає жодного повного перекладу, тому для читацьких відгуків ще зарано. Але зараз, за фінансового сприяння премії, п’ятдесят сторінок перекладають англійською, щоб було що пропонувати видавцям. 

–  У мотивації українського журі премії є слова про те, що твій роман “переводить нашу війну з безпечної рубрики “десь там на дикому Сході” у тривожну рубрику “тут, у нашій спільній Європі”. Що найскладніше пояснити людям Заходу у нашій війні, в нашій боротьбі за своє місце у світі, боротьбі з самими собою? І чи мають рацію ті західні спостерігачі, які називають війну в Україні “забутою війною на Сході”?

–  Будь-яка війна, яка не вибиває шибки безпосередньо у тебе в домі, рано чи пізно стає далекою і забутою. Це захисна реакція людської психіки. Тим більше, в сучасному світі є абсолютно руйнівне для людських емоційних реакцій поєднання контрастних відчуттів: ілюзорна можливість втечі й параноїдальний страх, що ти ніде не перебуваєш у цілковитій безпеці. 

Коли я бачу роздратування “байдужістю Заходу” до наших проблем, завжди ставлю у приклад Балкани, Сирію, Ірландію, Сомалі. Наскільки добре ми розуміємо їхні недавні війни? Ближчі й дальші? Попри це, кожна війна є спільною. І не лише з гуманістичної чи моральної точки зору. А суто з прагматичної – вона завжди несе в собі загрозу масштабування і поширення. І коренем воєн переважно є одні й ті ж самі суспільні вади: брак гуманізму, відчуття національної зверхності, ненависть до іншого. 

Я з тих романтиків, які дуже хотіли б бачити не лише Європу, а й цілий світ спільним людським домом. Попри всю русофілію, досить широко і в різних формах присутню в Європі, попри те, що для багатьох простір від Трієсту до Владивостока досі не ділиться на країни, пояснити ситуацію в Україні не так і складно – треба контурну карту, олівець і п’ятнадцять хвилин часу. А от привернути до неї увагу, змусити співпереживати назагал можна лише вперто пояснюючи: небезпека не локалізована і не ізольована на Донбасі, а автоматники, які з’явились на вулицях Парижа після терористичних атак, – це також ілюстрація крихкості мирного світу.  

– Чи, пишучи роман, ти уявляла собі свого “ідеального читача”? А “ідеального античитача”, який, скажімо, з роздратуванням кине книжку на перших сторінках?

– Уявляла, звісно, але виявилося зовсім інакше. Це одне із приємних здивувань. Я думала, що межа проляже між поколіннями. Що я, #жіночкапід40, і є умовним рубежем між тими, хто зрозуміє, і тими, хто засудить головну героїню. Але цей критерій зовсім не спрацював або навіть спрацював зворотно: були молоді читачки, які Марту зовсім не розуміли, вона їх дратувала. Але були на покоління старші від мене жінки, які казали, що головна героїня роману допомогла проговорити їм наболіле. Дуже потішило, що чоловіки не сприйняли роман як суто жіноче чтиво і зрозуміли його. 

– Які, на твою думку, зараз найболючіші теми для українського суспільства? І чи є такі, з якими літературі не варто працювати?

– Думаю, що літературі варто працювати з усіма темами: що болючіша – то важливіша, але водночас і складніша для озвучення, ясна річ. Актуальними для всього світу зараз є теми активізації націоналістичних, крайніх правих рухів, екологія, закулісні геополітичні ігри, маніпуляція масовою свідомістю. Україну вони, звичайно, теж зачіпають. Так само, як і права меншин і біженців, мовне питання, освіта, культура, медицина, корупція, соціальна захищеність. Та куди не глянь – всюди важлива і болісна тема. 

– Що тебе найбільше здивувало в реакції на твій роман в Україні?

– Як я вже казала – те, що серед шанувальниць книги є ті, від кого чекала, що насварять пальчиком. Чесно кажучи, я передбачала, що буде більше різких реакцій, тому те, що читацька аудиторія і суспільство дозріли до проговорювання гострих тем – дуже приємна несподіванка! 

– А якою була реакція на премію з боку видавництва? Знаю, що “видавнича” історія твого тексту не зовсім проста – поділишся? Взагалі, що думаєш про український книговидавничий ринок?

– Ясна річ, ми з видавництвом раділи разом. Для того, щоб рукопис перетворився на книжку, ми з командою “Фабули” доклали багато спільних зусиль. Справді, роман затримався майже на рік. Кілька видавництв не наважилися взятися за нього, бо надто провокативний, з одним не склалася співпраця, оскільки мене не влаштувала якість підготовки тексту до друку. 

Що ж до книговидавничого ринку, то він дуже динамічно і позитивно розвивається, з’являються нові видавництва, деякі з них дуже нішеві, ті, що на ринку давно, – розростаються, поодинокі перебувають у стагнації чи занепадають, але це теж нормально. 

Я, так би мовити, в цій в темі з 2011-го, коли займалася виданням перекладу Ді-Бі-Сі П’єра “Світло згасло в Країні Див”. Тоді я і перекладала книжку, і видавала її, оскільки мала дуже особливі вимоги до кінцевого продукту, і, крім того, мені було цікаво пройти всі кроки – від рукопису до налагодження збуту. Але оскільки видавати власні тексти самотужки – якось не дуже, то далі цю затію не розвивала.

– Крім того, що ти пишеш книжки, ти є фотографкою, активною блогеркою, загалом, ти доволі помітна персона в мережі. Зрештою, і в реалі ти активно “твориш дискурс”, організовуєш публічні розмови тощо. Чи це якось сприяє популярності власне твоїх книжок? Чи ти-письменниця і ти-фотографка, блогерка, культурна менеджерка є однією й тією ж людиною? 

– Знаєш, якщо чесно, я іноді сумую за часами ЖЖ, коли можна було постити під псевдо і себе нічим не стримувати. Зростання публічності – це завжди зменшення свободи. Доводиться більше задумуватися над висловлюваннями і діями – не через те, що “шо-люди-скажуть”, а через те, що з’являється відповідальність: не хочеться ані когось несвідомо образити, ані нашкодити. Також напружує, що люди починають мати від тебе якісь очікування, іноді за тебе додумують, як ти повинна зреаґувати на те чи інше. 

Чи є всі ті “я”, які ти перелічив, однією особою? Скоріш за все, ні, і при цьому до них домішуються ще кілька моїх щоденних функціональних личин. Я завжди перемикалась між практичним і творчим, і це впливає на поведінку, відчуття часу, спілкування. Якщо говорити про письменництво, то це найасоціальніша і найнедбаліша в побуті я.  

Що ж до того, чи допомагає публічність популяризувати власні книжки? Так, безумовно, в сучасному світі – це дієвий інструмент: серед моїх читачів точно є ті, хто зацікавився, що ж я там понаписувала, бо стежив за мною в мережі. 

– А твоя поезія? Чи не є вона таким “фрінджем”, нотатками на полях твоєї прози? 

– Вона загалом першочергово є для мене нотатками. При інтенсивному ритмі життя прозу сильно не попишеш, а поезія допомагає зафіксувати емоції, рефлексії, світовідчуття. Я, чесно кажучи, і віршами ці тексти не одразу наважилась називати. 

Для мене це – дуже егоїстичний жанр, бо, пишучи поезію, на відміну від прози, я не думаю про читача, там дуже багато метафор, які навряд чи ще хтось, окрім мене, зчитає, але я радію, що такі непрості тексти цікаві не лише мені як авторці. Іноді, буває, я перелицьовую вірші у прозу (власне, використовую їх як нотатки), у “За спиною” є точно один такий момент: про жінок, у яких змінюється голос, коли їм дзвонять чоловіки. Загалом, маю намір впорядкувати і якось естетсько оформити написане 🙂

– Що тебе найбільше приваблює і бісить в українському культурному середовищі?

– Приваблює те, що воно бурхливо розвивається, не є вакуумним і складається з багатьох окремих середовищ, що майже немає цензури. Бісять інтриги і лицемірство, але ці безкультурні явища притаманні не лише українській культурі.  

– Cеред найсерйозніших закидів, які лунали на адресу твоєї героїні, був закид у непатріотичності. Що для тебе є патріотизм? Чи, може, ми взагалі зловживаємо цим словом або якось неправильно його вживаємо?

– У книжці є така цитата: “Справжній, щирий патріотизм породжується спокійним і радісним дитинством, а не шкільною пропагандою, для якої вважається вадою відсутність міфічного “шевченківського духу”. Нетравматична і нетоксична любов – це не взаємозалежність, не прагнення, щоб за межами спільного простору іншому було погано”.

Я думаю, що патріотизм не може бути безумовним, що людина не зобов’язана пишатися тим, що їй дано за дефолтом – як місце народження, а відтак і проживання. Патріотизм – це коли людині комфортно в культурі, кліматі, політиці країни, і вона в неї інвестує власні сили, знання та інші ресурси, аби зробити життя ще кращим для себе і для інших.

При цьому, скажімо, фольклорні мотиви можуть бути лише цікавим декором, а “справжність” громадян не може визначатися етнічністю, сексуальною орієнтацією, рідною мовою чи віросповіданням.

Розмовляв Остап Сливинський

Фото: European Union Prize for Literature