Чому есей схожий на математичну формулу

Опубліковано: 29.01.2019,  Переглядів: 260

Віталій Портников

Есей як жанр і досі для багатьох залишається великою таємницею. Під час конкурсу на Премію імені Юрія Шевельова за найкращу книжку есеїстики PEN Ukraine отримували заявки, в яких було все – від постів на Facebook до збірок анекдотів. Тож спільно з Києво-Могилянською Бізнес-Школою віце-президентка Українського ПЕН Тетяна Терен організувала Дні есеїстики в Києві, в межах яких відбувся цикл лекцій та дискусій про цей жанр.

У першій частині циклу Володимир Єрмоленко розповів про ідею як основну складову есею та сюжету взагалі. Другою частиною стала лекція “Текст як формула” Віталія Портникова, публіциста та автора аналітичних статей.

Не з позиції літературознавця, але людини, яка працює з текстом, хочу сказати кілька важливих речей.

Перша умова – це бажання писати. Люди, які приходять у журналістику, публіцистику чи літературу й не бажають писати, – це найнещасніші люди. Їхнє життя перетворюється на катастрофу: коли вони підходять кожного дня до друкарської машинки (або комп’ютера), як до верстата. Я вважаю, що доброго тексту з такої роботи не буде. Але бажання писати ще не достатньо. Якщо людина не бажає та не вміє писати – це вже суцільна графоманія. З цієї позиції мене ніколи не турбували думки про величезну кількість інтернет-блогерів, увесь цей інформаційний потік, який ми маємо – що все це знищить журналістику. Не знищить з однієї простої причини: таким дивовижним чином створений людський мозок, що він може відрізнити професійність і хист від графоманії.

Професійний текст може бути поганим. Або хорошим, або навіть геніальним. Від непрофесійного тексту він відрізняється тим, що його можна дочитати до кінця, а графоманський, окрім його автора, ніхто не дочитує.

Людина може мати хист і не мати бажання писати. І це проблеми творчої людини: коли ти усвідомлюєш свою обдарованість, але бажання створювати текст немає – це те, що примушує людей займатися різними жанрами. Мені важко примусити себе писати великі форми й цікаво працювати з маленькими текстами. Для мене написання книжки – це катастрофа, хоча я знаю, що можу. До речі, Антон Чехов свого часу також мучився через те, що не може створити великий роман, як його сучасники – Лев Толстой чи Фьодр Достоєвський.

Для есеїстики недостатньо тільки таланту й бажання. Важливою є чіткість думки. Я взагалі ставлюся до тексту як до певної математичної задачі, яку я хочу вирішити. Щоправда, зовсім не вмію вирішувати звичайні математичні задачі: за десять років навчання в школі я не вирішив жодної. Разом із тим до гуманітарних речей я ставлюся як до точних наук. Коли я врешті вирішую задачу, пишу текст – і доволі швидко: 3000 знаків за 15 хвилин. Але перед тим, як я почну писати, я можу кілька годин думати й вирішувати цю задачу. Мені важливо, щоб читач це бачив: розвиток думки, причинно-наслідковий зв’язок. Текст може бути емоційним, але емоція має бути підтверджена абсолютно конкретними фактами – це моє знаряддя в боротьбі з постправдою.

Ми живемо у світі, де величезна кількість людей думає, що життя таке, яким вони його собі уявляють. І якщо якісь факти їм не подобаються, вони їх ігнорують. Яскравий приклад: я сьогодні весь день даю коментарі іноземним колегам щодо собору Української православної церкви, вони намагаються зрозуміти реакцію Росії. Я намагаюся пояснити, що Російська православна церква щиро не була готова до того, що відбувається, тому що РПЦ живе в тому світі фактів, які сама вигадала сторіччя тому. Ігнорування фактів пов’язане з тим, що люди живуть у світі, який далеко від причинно-наслідкових зв’язків, вони їх не хочуть бачити.

З есеїстикою працюють люди з різних боків і професій. Є письменники, які підходять до тексту як до літературного жанру, однак часто їм заважає власна здатність до фантазії, перенасиченість мозку метафорами, порівняннями – усіма тими засобами, які роблять текст привабливим і цікавим літературним текстом, але публіцистичний – перевантажують зайвими деталями й заважають добратися до думки. Часто в літературному есеї фантазія поступається фактам, тож сенс тексту стає незрозумілим для читача.
Є журналісти, які приходять у публіцистику, але їм не вистачає фантазії.

Публіцистика потребує не тільки репортажного, але й осяжного погляду на життя, уміння дивитися на життя глобально, уміння піднятися над життям. Журналістика – це, як правило, професія людини, яка знаходиться на бруківці серед перехожих, а публіцистика потребує піднятися на 25 поверх і погляду згори. Подивитися на процеси з історичної точки зору, подивитися на життя з точки зору того, як воно буде складатися десятиріччями. Коли я пишу тексти, я не думаю, що вони мають принести користь тим, хто сьогодні мене читає, адже публіцистика – це жанр, який відбувається завтра й післязавтра.

Казати, що за два-три роки буде покращення – це завдання політика. Завдання публіциста сказати, що потрібно працювати 50 років, щоб наші правнуки мали краще життя й згадали нас добрим словом. Таким чином ми говоримо з людьми правдивими словами.

 

Публіцистика, на відміну від журналістики й літератури, допомагає створити образ сучасності й сформулювати своє ставлення до сучасності.

 

Величезне значення має розуміння публіцистом аудиторії. Враховуючи певне ставлення суспільства до моральних чинників, одну думку я можу пояснити для польського читача двома словами, для українського – двома реченнями, а для російського можу писати два абзаци. Ви можете мати справу з аудиторіями, у яких поняття добра й зла сприймаються зовсім по-різному. Ви маєте усвідомлювати рівень розвитку аудиторії, рівень архаїчності аудиторії. Наприклад, аудиторія Великої Британії та Сполучених Штатів Америки живе в XXI столітті, Польщі – на межі XX та XXI століття, України – у ХІХ столітті, а Росії – у XVIII. І якщо ви будете себе обманювати, вважаючи, що ці сучасні аудиторії живуть в одному часовому вимірі, вас ніхто не зрозуміє.

Ви можете бути в XXI столітті, але якщо ви працюєте з людьми, які живуть у ХІХ, маєте чітко розуміти, що ви працюєте з дітьми. І публіцист пише дитячу літературу з усвідомленням дитинності розвитку, наївності, далекості від категорій, якими оперують дорослі люди. У наших умовах пострадянського суспільства публіцист – це дитячий письменник. В Україні ще немає дорослого читача. Я не боюся залишитися до кінця свого життя дитячим письменником, тому що мої попередники, Джонатан Свіфт наприклад, теж були дитячими письменниками. «Мандри Гуллівера» – це по суті збірка політичної сатири, взірець політичної есеїстики свого часу, який сьогодні нам здається дитячою літературою. Можливо, мої статті читатимуть через 100 років і теж називатимуть дитячим письменником.

Текст не має бути тільки заради тексту. Що з красиво написаного тексту для розвитку суспільства? Що від нього зміниться? Красиво написаний текст – це спроба приховати власну інтелектуальну ницість, нездатність сформулювати власну думку, готовність завжди продатися будь-якому олігарху – просто готовність за красивою біжутерією приховати проституцію. Якщо ви бачите, що ви працюєте з ідіотами, треба називати речі своїми іменами, не треба боятися. Якщо ви скажете натовпу про його жалюгідність, він зупиниться і почне тебе слухати, захищатиме від ідіотів, яких завжди буде більшість. Публіцистика не розрахована на більшість. Більшість завжди шукає простих відповідей: у Twitter, фейсбучних постах та обіцянках політиків. Якщо ви хочете мати справу з тими, хто хоче думати, ви маєте розмовляти з ними мовою чітких політичних, соціальних, економічних формул, давати їм альтернативи, які вони самі будуть знаходити. Їх потрібно навчити вирішувати й складати власні завдання.

Я не вірю, що людину можна навчити писати, якщо вона цього не вміє. Не можна навчити співати людину, у якої немає голосу. Чим більше людина прочитає й проаналізує серйозних книжок, подивиться картин у галереях, прослухає симфоній у консерваторіях, чим більше ознайомиться з фактами, прочитає історичних підручників – тим більше в неї буде здатності оцінити конкретну подію й процес. Писати ніхто й нікого не навчить. Якщо ви будете розвиненою людиною, ви можете бути цікавішим, ніж ваша аудиторія.

 

Якщо ви будете обізнані в якомусь предметі більше за вашу аудиторію, ви будете їй цікаві, а якщо навпаки – будете виглядати дилетантом. Я вчився на філологічному та на факультеті журналістики, і якщо ви запитаєте, де я отримував освіту, я скажу, що на філологічному. На факультеті журналістики в мене чудова тусовка, але писати мене там ніхто не навчив.

 

З електронними носіями все просто: вони обмежують розмір публіцистики. Коли з’явилася технологія книжок на склеєній обкладинці, це зменшило розмір роману; тепер великий роман може написати тільки метр, якийсь Нобелівський лауреат. Я пам’ятаю, коли ми почали випускати газету, колонка редактора за макетом мала бути 2400 знаків: я бідкався, що це надто мало. Зараз я завжди пишу в таких обсягах, максимум – 3000. Натомість, коли я починав працювати в публіцистиці, у газеті «Дзеркало тижня» вимагали 10-15 000 знаків.

Помилка графомана в тому, що він взагалі пише. Якщо ж професійний текст не дочитують до кінця, це означає, що автор не зміг чітко викласти думку. Якщо людина починає плутатися в ваших думках, коли їх стає більше, ніж одна-дві на текст, людині стає не цікаво. Коли ви пишете текст, ви маєте чітко вирішити, що ви хочете сказати й сформулювати це.

Ми входимо в час абсолютно нової публіцистики. Журналістика та публіцистика завжди були командною роботою, важливим був бренд видання, головною функцією роботи була передача новин. Коли з’явилися соціальні мережі, сенс у передачі новин змінився, зараз репортером може бути будь-хто. Найважливішою функцією журналістики стає бекграунд, професійне пояснення процесів, розслідування складної справи. Зараз цінується здатність узагальнити, професійно викласти контент і контекст події. Особистість стає головним героєм історії. Ви – головний бренд.

 

Зараз є професійні публіцисти, власна популярність яких може бути більшою, ніж популярність брендів, на які вони працюють. Дедалі більш очевидним стає індивідуальний зв’язок читача і автора.

 

Треба бути особистостями. Парадоксальність та індивідуальність мислення не може замінити ніхто. Треба вміти й бажати писати. Треба чітко вирішувати завдання, яке ви ставите перед собою, коли сідаєте писати текст. Важливо все життя працювати над собою: безперервно й у всіх ситуаціях сприймати життя як постійний розвиток – тоді ви переможете.

Авторка: Марія Бліндюк

Джерело: Читомо