Буряк із чорною серцевиною, або Як почуватися вільною, якщо змалечку смакує гіркота

Опубліковано: 29.03.2019,  Переглядів: 105

Лариса Денисенко

“Смерть до смерті, прах до праху, лілії до Лілії”, – промовляла вона у відповідь на моє мовчазне споглядання родин лілій з дітками, що були депортовані нею з чужого садка до свого.

Під верхньою губою зачаївся уїдливий посміх. І вся ця її поза: спробуй-но зачепи!

Вона звикла до мовчазного осуду. Тут так спілкувалися: криком або ж мовчанням. А мовчання – той самий крик.

Ні, інколи балакали. Про огірки, ранні води, великі сніги, кляту фітофтору, “як поїдеш у місто по зуби, привези мені два пірожена”. Але вона не витрачала на це свого часу.

Крик та мовчання. Навіть в очах її або велася війна, або застигало поле, вкрите трупами, коли рухи її вій сприймаєш наче крила чорних воронів. Випалена душа.

– То земля в нас така. Чорнозем з глиною. Родить буряки з чорною серцевиною та людву з чорними серцями, – говорила Лілія.

Мені батько сказав: виходь за Льоньку. Бо талантів у тебе нема для вчитися, бо силів у нас нема, щоб зібрати тебе у місто. Та й землю тре доглядати. Він до тебе придивляється, то й виходь, допоки не роздививсь. Синів народиш, щоб земля не була заспана. І сама будеш за чоловіком та синами як за парканом.

То тут батько не збрехали: за парканом і сиджу.

– А мати ж ваша що?

– Мати – що. Ніхто і ніщо.

– А ви чого хотіли?

– А я знаю? Повзти до смерті так не хотіла, як зараз повзу.

Про неї пліткували, що вбила свого чоловіка Леоніда. Повісила на металевому подружньому ліжку.

Так, пив, бив, знущався. Зуби та кістки трощив. Але то було несуттєвим. Важливим було те, що носила по ньому не жалобу, а вогняну хустку, та не відкричала його як слід. Стояли попід хатою, дослухалися. Казали: мовчить відьма.

– То ви ж самі кажете, що вона його повісила. То чого вона має по ньому вбиватися? – запитували ті, хто шукали логіки.

– Як можна такими ніби вумними бути, а просту вєщ не розуміти. Вбила, бив – то є життя, з усіма таке буває. А як не відкричала – порушила порядок вєщєй. Хто таке терпітиме? – відповідали ті, хто пильнували порядок речей.

А й дійсно, хто таке терпітиме?

“Всі ми по в’язницях сидимо. Для синів то колонія, для Леоніда – пляшка, а для мене – все життя”.

Леонід, попри алкоголізм, був вправним браконьєром, усі знали його рибальські “телевізори” й сітки зі вплетеними синіми капроновими нитками. Риба на будь-які смаки: линь, сом, щучка, короп, лящ, окунь, судак, жерех.

Не земля годувала, а вода. Їсти вдома завжди було що – якщо Лілю примусити щось зготувати, бо нестерпна баба: вперта, варить та насипає як свиням.

І було що продавати. Продавалося б більше, якби з людьми домовлялися. Але домовлятися треба вміти, щоб не криком і не мовчанням. А тут так не вміли.

Бив Лілію нещадно, бо непривітна і чорна. Кажуть, що зламав їй два ребра, то вона на одному борщу наварила, і після того Льонька ще чорніше пити став.

Та й синів не хотіла народжувати. Силою брав.

Зараз могла сказати: “Ото тре було його у відходок скинути, поки в ту дірку прослизав, як не вийшло зі своєї дірки не випускати”.

А син її в карти іншому бідасі програв. Той приїхав борг забрати й розгубився: Ліля гепнулася на ліжко як була: у старій сукні, кожусі та чоботах, ноги розкинула. “Товчи, чорт, товчи”.

Ніхто не заважав її брати, бо порядок має буть, програв – то повертай і компенсуй, як і чим хочеш. Той не схотів мамки боржника свого, бо “чорна й стара”, життям загрожена. Утік.

Леонід тоді побив її сильно, бо не схотіла ж сину допомогти, зганьбила, борг повісила.

На сина борг повісила. А потім і самого Леоніда.

 

На городі, де земля давно була приспана, попри те, що сини народжені та порядок мав буть, сиділа Ліля.

Вона виплітала/висмикувала сині капронові нитки Леоніда і вплітала в рибальську сітку свої білі, ніби міняла залежність на свободу, оновлюючи рибальські снасті для упоневолення рибин…

Чи стане це її свободою? Новим життям?

Не знаю. Ніби чорною крейдою, відмежовано її від життя та свободи, і, крім люті, немає іншого харчу для виживання, ніби ходить болотяними водами з дитинства і ніяк не випливе на чисту, та ще й хтось щоразу підтоплює і розставляє “телевізори” зі вплетеними капроновими нитками.

***
Я не вірю в існування світу, де є тільки хороші або ж тільки погані люди.

Вірю в те, що в людині багато чого намішано. Вона сама, родина, книжки, соціум, звички, “порядок вєщєй” вкладають у її розвиток чи деградацію.

І якщо не прищеплена довіра, якщо немає культури, якщо не бачити світла і звикнути до насильства, протест може бути навіть дуже агресивним.

У суспільстві, де ніби не існує каст, стереотипи можуть упоневолити людину, прибити, наче Ісуса до хреста, наче й ангели, що її оберігають, плентають із підрізаними крилами, не можуть злетіти. Тоді не можна жити у свободі та щасті.

Важко почуватися вільною жінкою, якщо з дитинства знаєш, як смакує гіркота, ніби всмоктуєш її з молоком матері, і не знаєш, що таке свобода.

Де її шукати? Як виборювати? Чи маєш право на неї?

Коли найближчі люди обкладають тебе червоними стяжками, як мисливці вовка, суспільство розставляє пастки і чекає, коли ти завиєш, скалічишся, впадеш, змертвієш.

Хочеться вірити, що проговоренням болючих тем, досвіду, травм, не поставлених у дитинстві питань або тих, на які не отримані відповіді, спільними зусиллями ми вичищаємо територію вільних людей від стереотипів-будяків, і замість “порядку вєщєй” запанує здоровий глузд та справедливість.

Щоб лілії і народжувалися, і зростали, і розвивалися, і квітнули, і стверджувалися, і почувалися вільними жінками, і смакували свободу такими бути.

Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації “Українська Основа” “Свобода бути жінкою”.

Джерело: УП. Життя