Мирослав Маринович

Почесний президент

Народився 4 січня 1949 р. в с. Комаровичі Старосамбірського району Дрогобицької, а нині Львівської області). Український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінкської групи, організатор амністерського руху в Україні, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові.

 

Біографія

Маринович виховувався в релігійній сім’ї, його дід був священиком. Навчався в середній школі в Дрогобичі, яку закінчив із золотою медаллю. Потім рік працював у Дрогобичі. Перший запис у трудовій книжці — «звільнений секретар комітету ВЛКСМ заводу».

1967 року Мирослав Маринович вступив до Львівського політехнічного інституту. В інституті Маринович виступав із критикою радянської політики, обстоюючи принципи, формально закріплені в Конституції СРСР. Наслідком цього 1970 року відбулася перша зустріч з КДБ. Мариновича позбавили т. зв. «допуску» і звільнили з військової кафедри, у зв’язку з чим, не одержавши офіцерського звання, Маринович мусив служити в армії після закінчення інституту рядовим.

1972 року закінчив Львівський політехнічний і рік працював перекладачем з англійської мови на Івано-Франківському заводі «Позитрон». Тоді ж познайомився зі львівськими й київськими дисидентами. 22 травня 1973 року в Києві його затримала й обшукала міліція, коли покладав квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку.

У 1973–1974 роках служив у війську у Вологді.

Після демобілізації Маринович 1974 року переїхав до Києва. Працював технічним редактором журналу «Початкова школа» та у видавництві «Техніка», звідки його звільнили за сигналом з КДБ. Деякий час був безробітним. Аж перед самим арештом улаштувався розклеювати афіші.

9 листопада 1976 року Маринович разом зі своїм другом М.Матусевичем став членом-засновником Української Гельсінкської Групи. Відтоді Маринович перебував під «ковпаком» КДБ. Його неодноразово затримувала міліція в Києві та Серпухові. У Дрогобичі були обшуки, йому постійно погрожували.

У березні 1977 року Маринович та М.Матусевич на вечорі пам’яті Тараса Шевченка в Київській філармонії, здолавши опір організаторів вечора, несподівано вийшли на сцену і закликали проспівати «Заповіт». 23 квітня 1977 року Маринович був заарештований. Проходив по одній справі з М.Матусевичем. Вони звинувачувалися в «проведеннні антирадянської агітації і пропаганди» за ст. 62 ч. 1 КК УРСР та ст. 70 ч. 1 КК РРФСР. Слідство тривало 11 місяців. 22-27 березня 1978 року Київський обласний суд у м. Василькові засудив Мариновича до максимального терміну ув’язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Карався Маринович у Пермському таборі ВС-389/36. Брав участь у всіх правозахисних акціях, тримав голодування протесту, в тому числі й 20-добове, передавав на волю хроніку табору № 36. За весь термін мав близько 150 діб ШІЗО (штрафний ізолятор) і близько півтора року ПКТ (приміщення камерного типу). 1978 року «Міжнародна амністія» взяла Мариновича під свій захист як в’язня сумління. З квітня 1984 року Маринович відбував заслання в селі Саралжин Уільського району Актюбинської області Казахстану. Працював столярем. Одружився з киянкою Любою Хейною (Хейна), дружина переїхала до нього на заслання.

У лютому 1987 року відмовився подати клопотання про помилування. Повернувся в Україну в березні 1987. Улаштувався оператором нафтопереробного заводу в Дрогобичі. 1990 року Маринович почав працювати кореспондентом місцевої газети «Галицька зоря».

1990 року була опублікована праця Мариновича «Євангеліє від юродивого», написана ще в таборі. 1991 року в Дрогобичі вийшла книга «Україна на полях Святого Письма», 1993 року — «Спокутування комунізму», «Україна: дорога через пустелю».

Маринович засновник першої групи «Міжнародної Амністії» в СРСР (1991), Української асоціації «Міжнародної Амністії» (УАМА), з 1993 до 1998 був головою Національного комітету УАМА. Маринович — член громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини, лауреат премій журналу «Сучасність» і премії імені Валерія Марченка (1995), учасник багатьох вітчизняних і міжнародних конференцій з прав людини і релігієзнавства, викладав історію християнства в Дрогобицькому педагогічному інституті, є співробітником Інституту східноєвропейських досліджень.

Від 1997 року Маринович — директор Інституту Релігії і Суспільства Львівської Богословської Академії, член Українського Богословського Наукового Товариства.

13 вересня 2010 року Мирослав Маринович очолив українське відділення міжнародного ПЕН-клубу. Таке рішення одностайно було прийнято на засіданні українського ПЕН-клубу в Києві.

Один з учасників Унівської групи. Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня».

 

Нагороди

Орден Свободи (31 грудня 2008)— за визначний особистий внесок у відстоювання прав людини, виявлені мужність і самовідданість у боротьбі за свободу і незалежність України, плідну науково-публіцистичну діяльність.

Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006)— за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

Кавалерський хрест Ордену заслуги Польської Республіки.

Орден «За інтелектуальну відвагу» (2007).

Премія імені Василя Стуса (2009).

 

Бібліографія

М.Маринович. Україна на полях Святого Письма.— Дрогобич: Відродження, 1989.

М.Маринович. Україна: дорога через пустелю.— Харків: ФОЛІО, 1993, 192 с.

Маринович М. Глузман С. Антонюк З. Листи з волі. — Київ: Сфера, 1999, 400 с.